Четвертий вимір. Шрами на скалі - Роман Іванович Іваничук
Цей горб, який праворуч Пруту здиблював першу гряду карпатського узгір’я й ховав від велелюдного тракту в окремий світ убогі покутські села, стікав пологим схилом до Петрилівського лісу над рікою — весь він, від дубової крони на вершині до погнутих повінню й завішаних висохлою мервою вільх біля зарінку, входив у вікно сепаратки. Стефаник невідривно вглядався, чіпляючись очима кожної хатини, що збігали зі схилу гори до зарінку, обачно виминаючи церкву й плебанію посеред села, — шукав хоч би дворища на Петрилівському узліссі, де мешкала колись згорьована вдова Косинючка, яку Бог нагородив сином, що бентежив людей своїми чудернацькими мальовидлами й дивною поведенцією. Не видно вже й дворища…
То було з п’ятнадцять років тому. Знуджений розрахованим до години днем у домі троєцького пароха Калитовського з обов’язковим пасьянсом після сніданку, з другим сніданком, сном після обіду та вечірніми дискусіями з молодою попадею Євгенією про платонічну й земну любов, Стефаник іноді зникав на цілий день з гостинної плебанії, куди його запросили на вакації, і ці втечі руйнували усталений ритм у домі Калитовського: гість приходив увечері мовчазний, понурий, з сумними, відсутніми очима, він наче не помічав нікого в домі, на питання відповідав невлад, а потім, інколи навіть не повечерявши, зачинявся у своїй кімнаті, й потаємно закохана в пана Василя попадя, будячись посеред ночі, бачила білу плахту світла, що падала з вікна на квітничок. На другий день Стефаник лежав у ліжку знеможений, мов після важкої хвороби, біля груби валялися жмутки зім’ятого паперу, а на столі — аркуш, списаний дрібним рівним почерком.
Про троєцького бідаря Михайла, який після похорону жінки, здурівши від голодної безнадії, вивів увечері з хати двох своїх дівчат і одну втопив у Пруті, а друга відпросилася, переговорили в селі ще до того, як Стефаник приїхав до отця Калитовського на вакації. Ходили чутки, що Михайла засуджено до страти, хтось казав, що він сам стратився; цей моторошний поголос дійшов і до Стефаника, та він не зовсім тим чуткам вірив. Надто страшні вони були, щоб повірити, тому глибоко й не дійняли його — існували відчужено поза ним. А потім люди перейнялися іншою, незвичайною вісткою — до того, що хтось повісився чи комусь хату спалили, давно звикли, — такого ж у Трійці ще не було: в село прийшли агенти, які зазивали людей їхати до Америки, де цісаря нема, зате поля — скільки хочеш, і для бідних людей там заробітки слушні.
І був би цей поголос теж перемоловся — хтось тих агентів бачив, а хто й ні, були та й пішли, — якби не Косинючка, та, що мала на Петрилівському узліссі морг доброго ґрунту і дивного сина, який малював сільських людей на чому тільки міг — на папері, дошці, березовій корі або й просто на стіні вуглем, — і при портретній схожості люди ставали подібними до святих на стародавніх іконах: з видовженими обличчями та великими страдницькими очима, з довгими руками і мізерним, мов на розп’ятті висохлим, тілом. Односельці сахалися від цих мальовидл і обминали дивного хлопця, щоб той не схопив для свого творива їхніх облич та не наслав на них болу, як це роблять у горах градівники–мольфари, які виліплюють з когось там глиняну ляльку, а потім вбивають у неї кілочки: як у ногу, то нога всохне, як у руку — рука, а як у груди, то з’їдять хлопа сухоти. Пішла по селу слава, що хлопець знається з нечистою силою.
Чутка про те, що Косинючка продала свій маєток і купила шіфкарту до Америки, стривожила Стефаника: він уже бачив ті валки емігрантів на краківському двірці — поліцаї заганяли людей у вагони, немов худобу на заріз, — тож пішов до неї, щоб відговорити.
На молодого пана дивилися приречені очі жінки, яка немов уже висповідалася, запричастилася і, змирившись, жде смерті — ніщо не в силі завернути її з останньої дороги. Біля порога стояв високий і худий білявий парубчак, який зорив очима поверх голів, ніби в потойбічності бачив тільки щось йому одному зриме; Стефаник повернув за тим поглядом голову й побачив на боковій стіні вирисувані вуглем людські голови. Його очі розширилися від здивування: було в цих ескізах щось від Сезанна; він ще раз глянув на хлопця і похитав головою: ні, парубок не міг знати Сезанна, звідки ж бо?
Жінка помітила Стефаникове зацікавлення і, трохи пожвавившись, заговорила: «Вже–м дозволила, най малює, де хоче, бо їдемо… Мушу їхати: он яку публіку маю, люди від нас бокують, ще йому щось пороблять, вже чула–м, як казали, що відьмака годую… А пан агент мовив, що в Гамериці для таких є школи. Йой, та він ще й грає, сам собі зробив цимбали і витинає, як на весіллі!» — очі в матері на мить спалахнули гордістю й погасли. «А ви відпродайте шіфкарту і дайте гроші синові, я повезу його у Краків, до мистецької академії», — сказав Стефаник. «Поле продане, паночку, та й хата — чи ж то я зможу поміж своїми жебрати? — зажурилася жінка. — Краще вже там, за морем, де ніхто нікого не знає».
Враз до хати вбігла дівчинка з великими синіми очима на блідому, мов папір, обличчі і, склавши руки на впалому животі, заскиглила по–жебрацьки: «Вуйно, вуйночко, залишіть мені козеня, я вигодую… молочка пити!» Стефаник помітив, як сполошився хлопець, ступив крок назад і зник з хати. «Чого це він?..» — спитав. «Йой, та її боїться, — показала на дівчинку. — Йому здається, що то мрець воскреслий. Мушу–таки йти геть звідси: як не люди, то він сам щось собі зробить. По ночах кричить відтоді. Це того Михайла дівчинка. Вона на другий день нам показала, де тато втопив меншу, і ми з Іванком витягли утоплену з–під кореневища в заводі…»
Дівчинка вчула, що про неї говорять; вона, видно, звикла до розпитувань, бо підвела на Стефаника очі й проказала завчено: «А я в тата відпросилася, то він мені дав бучок, щоб мала чим псів відганяти, і я пішла додому, а тато — вбрід, до Коломиї…»
Стефаник вибіг з Косинюччиної
