Четвертий вимір. Шрами на скалі - Роман Іванович Іваничук

Поїзд рушив, зникла Трійця за колійною дугою; Стефаник думав: чи є на світі щось таке, що було б прихильне мужикові? Та ні, навіть сонце світить для того, щоб більше поту скапало з нього на землю, роса роситься, аби пекти йому порепані ноги, дощ іде, щоб сікти його по голому тілу… Що ж то за така доля мужича?

Ця думка була приглушено болісною, ніби він здер присохлий струп на давній рані: тіло пекуче засвербіло, проте того давнього болю, який діймав до кісток, від якого кожна клітина нила, який видушував стогін і плач, не було. Його вже давно не було, душа стала суцільним шрамом, який лише нагадував про давні муки; і подумав Стефаник, що цей тупий нинішній спокій — небезпечний симптом байдужості; якщо вона заволодіє не тільки ним, а й тими, біль яких вимучував на папері, тоді станеться найстрашніше — примирення з долею, і далекі нащадки, вивчаючи під лупою сліди давніх шрамів, їх мережку й глибину борозен, лише смутно здогадуватимуться, де і що боліло в того колись живого народу.

Стефаник не міг собі пояснити, чому від кількох уже літ кожен початий його твір опиняється у грубці; він терп від думки, що ніколи більше не візьметься за перо, що давні муки виснажили його до краю і він боїться їх повтору, що надто владно заспокоює його щебет синів і покірність хворовитої Ольги, що святом стала для нього партія шахів у Марка Черемшини, що любить він своїх ситих коней і заможне русівське господарство, що вдовольняється депутатськими промовами на селянських вічах і фестинах[45], а вдарити писаним словом у серце людське, як грім лупить у скалу, вже не зуміє. Стефаник ще не знав, що мине небагато часу — і закривавляться людські рани, і він знову почне їх ятрити й зализувати, мов пес… А тепер розвереджував згадками давній біль, щоб воскресити себе самого, й зумисне викликав — той найпекучіший, від якого колись божеволів, і називався той біль «Камінним хрестом».

— Я в цю мить пригадав собі, Адріано, моє перше знайомство з цією Стефаниковою новелою; воно було парадоксальним, бо почалося з ненависті до знаменитого твору. А взагалі, чи можна любити камінні хрести?

— Не треба риторики, — Адріана нервово повела плечем, і мені жаль стало, що її романтично–меланхолійний настрій, викликаний химерними роздумами про енергію мислення, враз зникне. — Це справа чисто індивідуальна — любити чи не любити знаки сумної пам’яті… То як прийшов до вас Стефаників «Камінний хрест?»

Адріана йшла попереду лісовою просікою, смерекові верховіття стелили їй під ноги примарні тіні, і вона ступала гордо, мов принцеса, вдоволена такою запопадливою службою надщербленого місяця, що піднявся на кочергу вище Каменя; місяць до того ж вирізьблював, ніби з мармуру, її звабливий стан, і в мене з’явилося бажання взяти її за плечі, повернути обличчям до себе, щоб переконатися: варто з цією красунею продовжувати серйозну розмову чи ні?

— Розповідайте, — сказала Адріана м’яко, відчувши, мабуть, моє хвилеве знеохочення.

…Коли я вчився в коломийській гімназії, моїм учителем математики був молодий і нервовий — назву його умовно ім’ям персонажа Франкової новели «Schon schreiben» — пан Валько, зрештою добрий фахівець. Мені й багатьом моїм однокласникам важко давалась математика, та він рідко ставив двійки — частіше карав літературою: коли відповідь котрогось із нас його не вдовольняла, він рвучко повертався до своєї жертви й, викидаючи вказівного пальця, вигукував найстрашніше: «Камінний хрест!» Це означало, що двійочник у спокуту мав переписати слово в слово новелу Стефаника в зошиті й на другий день показати вчителеві. Це був звичайний садизм, бо така покара не могла поглибити наші знання з математики, та він ще й зловтішався своєю вигадкою, завжди додаючи саркастично: «Ти будеш писати, аж тобі пальці повідпадають!» Не знаю, як на кому, а на мені те прокляття сповнилося: я пишу донині, хоч завжди боюся ручки й чистого паперу, іноді болить усе тіло, не тільки пальці, та все одно я пишу й мучуся від того, що не добуваю пером такого болю, який водив рукою Стефаника.

То була мука: геніальний твір став каторгою, я зубрив, як міг, математику й панічно боявся присуду, та все ж, коли виконував покару, відчував насолоду, немов самобичувальник. Камінний хрест. Символ пам’яті мого дитинства: я

багато бачив хрестів, сам ніс мені присуджений, а це ще додавався хрест моїх батьків, і я мусив його нести… Мабуть, у тому й сила Стефаникова, що написав він твір не для своєї радості і не для втіхи нащадкам. Тільки мені завжди хотілося, щоб пан Валько сам переписав новелу сто по сто разів, щоб сам поніс той хрест, а не звалював його із своїх панських плечей на наші, мужичі, й без того обтяжені хресною ношею. Я бажав, щоб і він відчув той тягар.

І сталося… Камінний хрест залишився для мене важкою пам’яттю, а пан Валько несе його й досі… Мені недавно довелось зустрітися з ним у Філадельфії. Під час мого перебування в Сполучених Штатах мене було запрошено до Філадельфійського університету прочитати лекцію про сучасну українську літературу. Після мого виступу, коли посипались запитання, підвівся згорблений добродій і запитав тремтливим голосом, який твір був мені зразком у письменницькому ремеслі. Я впізнав Валька! Хоч і не мав уже злоби до нього й розумів, що різні вітри порозкидали під час війни людей по світу, все ж помстився. Достоту так, як колись він, я викинув у його бік вказівний палець, тоді й Валько впізнав мене; і я вимовив два слова, яких ніхто в залі, крім мене й мого колишнього мучителя, по–справжньому не зрозумів: «Камінний хрест!»

Після двотижневого арешту в Коломиї за передвиборну агітацію Стефаник до Русова не приїжджав: при згадці про сина батько гримав кулаком об стіл і докоряв дружині,