Четвертий вимір. Шрами на скалі - Роман Іванович Іваничук

— Вам зовсім не причувається, пане Франко. Там зафрахтував собі місце новий жебрак зі скрипкою, на цей раз молодий, і, знаєте, таке в нього випещене, аристократичне лице… Та нині кожен заробляє, як уміє. Я, приміром, донедавна ходив на помешкання до панів послів Барвінського й Романчука. І стриг їх, і голив…

— О, вони мене теж стригли й голили!..

— Таке скажете… Звідки їм те вміти? — здивувався фризієр.

— Добре вміли, не бійтеся.

— А–а, ви собі про щось своє…

— Як і ви, пане майстер.

— То я хотів вам сказати, — продовжував фризієр, — що ходив донедавна на помешкання. А тепер перестав: маю не згіршу клієнтуру тут. Та до пана Франка прийшов би: дуже ви подались.

— Вас ноги ще не болять?

— Та звідки? Я ж колись у фузбаль грав.

Голембйовський струсив серветку, підніс дзеркальце до потилиці — Франко побачив перехрещені глибокі борозни на своїй шиї.

— Хоч би не показували мені, пане майстер, того, чого я міг би й не бачити… — Франко підвівся з крісла. — Чуєте, як грає? Та мелодія мене… Красно вам дякую.

— То як — приходити додому, пане доктор?

— Не треба, ви ж старші за мене…

— Зате я у фузбаль грав! Де ви мешкаєте, знаю. Я прийду перед вашим святом — про це вже всім відомо — мусите в той день бути елегантом. Пане доктор, не йдіть сьогодні в бік Хорунщизни, там може бути ґранда. Коли я йшов до праці, то чув, як вигукували ваше ім’я, — вони також уже дізналися про ваше свято.

— А той грає і грає…

Франко вийшов з фризієрні.

Майстер Голембйовський трохи постояв у дверях, журно дивлячись йому вслід, серветка повисла на опущеній руці.

Франко простував у бік вулиці Зиблікевича, ось він дійшов до перехрестя Стежкового провулку й Академічної, за яким височіла фігура Яна з Дуклі. Біля фігури стояв русявочубий скрипаль і надривно, по–циганськи видобував смичком знайому мелодію вальсу.

І знову, як недавно в Коломиї, сплив у пам’яті Франка далекий і вічно живий спогад: у ресторації Ціти навпроти коломийського Ринку старий циган крає смичком серце, нахиляється до столика, за яким сидить Ольга Рошкевич — уже Озаркевич — з чоловіком, а навпроти них Франко; циган грою випрошує гульдена, спонукує до танцю, смичок ніби вимовляє слова: «І легше стане на душі, і легше на серденьку»; Ольга, бліда й сумна, встає, підходить до Івана, приколює до лацкана сурдута червону кокарду і запрошує до вальсу. «Заграй ми, цигане старий…» Останній вальс.

Хто це тут так само крає душу?

Франко підходить до музиканта, що стоїть біля фігури, пильно приглядається до молодого вродливого обличчя, позначеного під очима синюватими мішками, уповільнює ходу… Заробляти жебрацтвом на хліб — це ще можна якось зрозуміти, але на горілку… Франко хоче повернутись, та музикант у поношеному фраку вперто дивиться на нього, з захопленням чи то зі скепсисом, — той погляд гіпнотизує Франка; перед музикантом циліндр — не кашкет, а циліндр, — у ньому на дні мідяки й срібні монети; музикант опускає смичок, фамільярно кланяється.

— Моє поважання, пане Франко, мені приємно буде отримати від вас гульдена. Клянусь, що не проп’ю, я знаю: ви не терпите пияків.

Франко підійшов ближче до скрипаля, повернувся до нього боком.

— Візьміть, там щось є у кишені.

— Що ви, хіба я насмілюся запускати руку в кишеню генієві, який теж, до речі, рахує кожен сотик?

— Не треба кепкувати, — наморщив чоло Франко. — Беріть, я вам сам подати не зможу.

Скрипаль протягнув руку, та ураз відсмикнув, мов від гарячого.

— Не зроблю цього… І не треба мені ваших грошей, краще вділіть дрібку своєї впертості. Хоча її й у вас уже дасть Біг… Франком усі захоплюються, всі величають, кожен бере його продукцію для зміцнення свого духу, та ніхто не думає про те, як цей дух тане в самого продуцента.

— Усьому є край, — зітхнув Франко. — Хто ви?

— Яке це має значення для вас? Я — ніхто. Уже ніхто. Але чому ви, наш Мойсей, не зуміли порятувати таких, як я? Ви стільки написали, ви проводир народу, а такий самий безсилий, як і той народ… Я через вас вернувся з–за океану в рідний край, щоб служити йому в боротьбі, бо ж начитався у вас: «обриваються звільна всі пута», «се остання війна», — і повірив; а ви обманули мене: народ і не гадає боротися, пута на ньому аж риплять, ви ж ходите немічний серед немічного суспільства й нічим нікому не можете допомогти, хіба одним гульденом, якого я одразу й пропив би… Ви такий чемпіон брати найвищі тони: «струснеш Кавказ, впережешся Бескидом», «і братерство велике всесвітнє»… Де воно, те братерство? Он там, на Хорунщизні, де ще нині проллється кров рабів, які дозріли до того, що можуть різати один одного, а повелителям — у пояс, у пояс!

— Чого ви хочете від мене? — прошепотів здавлено Франко. Скрипаль по–своєму мав рацію, проте образа й біль дійняли поета: за яким правом цей нероба ображає мою працю? Він окинув музиканта холодним поглядом синіх очей і проказав сухо: — Так, я не зміг дати мільйонам у руки хліба, але в мене й моїх побратимів було одне знаряддя — рідне слово, і ми не змарнували його, не закопали в землю, а чесно вжили для великого діла. Чого ви хочете?

— Я