Четвертий вимір. Шрами на скалі - Роман Іванович Іваничук

Данило беззаперечно виконав наказ, тоді воєвода поклонився і пропустив уперед князя та його охоронців.

— Що привело тебе сюди, князю? — спитав, коли міст знову став другим заборолом.

Князь підступив до варти, протягнув до вогню закоцюблі пальці.

— Лихо, воєводо. Орда вже тут?

— Тут, князю. До замку не підступає, бо й підступити годі: я наказав опустити шлюзи й гаті, Вороновий потік став озером. На Соляному гостинці дозорці пропустили вас; та вернутися по ньому можна тільки з мого дозволу, бо на сигнал із замку відкриваються вовчі ями. Та й шість пороків[43] стоять на зрубах.. Ординці розклали намети над Стриєм: як дізналися мої розвідники, ждуть, коли княжич Лев, який минулої седмиці мури Львова розметав, приїде сюди й Тустанську фортецю спалить.

— Не буде цього, — спокійно мовив Данило, і розпогодилось чоло у воєводи.

— Спасибі, князю. Ми так само між собою порішили.

Князь зігрівся біля вогню, розглянувся. Довкола стояли

озброєні вої з суворими обличчями. Заспокоєний Данило розстебнув ярицю на грудях, присів на колоду й аж тоді побачив за ватрою жінку в кольчузі: сумними очима, наче не помічаючи князя, дивилась вона незворушно, як облизують пломінці вогкі поліна.

Схопився князь.

— Що тут робить жінка? — суворо спитав воєводу.

— Нині у всіх лихо… — знітився Чермний.

— Полюбовницю завів у лиху годину і хтивість сієш серед ратників? — розсердився Данило.

— Ні, господине, — вже спокійно відказав воєвода. — Нікому ця жінка не належить. Прийшла живот свій оддати за отчину — замість мужа свого, убитого за твоїм повелінням.

— І — за отчину?! — звів брови князь.

— Право княже — милувати й карати. А отчина є отчиною поза твоїм правом, справедливим чи несправедливим.

— Хто ж ця білоголова? — поник голос у Данила.

— Жона Митуси, Зореслава, — мовив воєвода, і аж тоді підвела на князя очі жінка.

Майнув тільки мент моєї уяви, в який уклалась візія далекої історії, пов’язаної з Уричем, — моя, а не Франкова, я це добре усвідомлював. А втім, я переконаний: трагедія Данила Галицького, проблема занепаду Галицько–Волинської держави не могла не входити у сферу Франкових зацікавлень. Передчуваючи наближення революційної боротьби за волю народу, письменник не міг не задумуватися над подіями, що стали початком неволі, над проблемою збереження закладених у часи стародавнього народовладдя сил, які допомогли народові залікувати рани й залишитися живим — хай у летаргічному сні, але здатним до пробудження.

У цьому мій ключ до роману з часів Івана Франка? Чи в тому написі на вершині скали, який хочу відчитати? Мені треба з кимось розмовляти, викладати уголос свої думки — кому?

Я несміливо підходжу до археологів; вони порозсідалися хто де, а біля самої ватри на колоді сидить молода жінка; її вродливе залите червінню обличчя виглядає сумним, і я ловлю себе в цю мить на думці, що не радість, не втіха, а глибока туга властива душевному станові жінок усіх часів, бо їм суджено народжувати життя, призначене для смерті.

Жінка підкладає у ватру галузки пахучої смеречини, вогонь нарешті спалахує й висвітлює її постать у грубому, мов кольчуга, светрі, скісні половецькі очі, прилеглі лис–точки вух, розтулені, ніби від схлипу, губи; я бачу тепер у ній Зореславу, яку тільки–но вигадав, і мені стає втішно, що моя уява ожила в образі незнайомої жінки.

Але я здираю з очей романтичний флер, навіяний магією купальської ночі, підступаю до Михайла Федоровича, єдиного мого знайомого серед нового товариства, — може, на цей раз удасться розпочати розмову з ним? Сьогодні вдень він не був готовий до неї… «Що могло цікавити Франка в Уричі? Історія, друже, історія. Але відкладімо ці справи до завтра: в купальську ніч раз на рік треба очиститися від буденного накипу біля вогню, в купальську ніч виходять з недеїв лукаві босоркані й незлобні літавиці на залиті місячним сяйвом галявини, в цю ніч приходить ще й натхнення…»

— Не мучте себе так сьогодні, — сказав Михайло Федорович, коли я став поруч з ним. — Краще вихилимо по келиху, нині належиться трішки й випити.

Він обняв мене за плечі, підвів ближче до вогню, присунув ногою два пеньки, і ми сіли. Сідаючи, я помітив, як відсунулася назад жінка у грубому светрі, ніби підкресливши цим рухом, що між мною й нею повинна лежати відстань така, як є: я посміхнувся з її обачливості, байдуже відвів од неї погляд; та з моєю байдужістю вона миритись не хотіла й примусила мене знову глянути на неї: повела голівкою, висипаючи з–за широкого коміра светра на спину зливу лляного волосся.

— Ми завтра виберемось нагору й пошукаємо того напису, а нині ви про інше думайте, — вів своє Михайло Федорович. — Ось зараз ізворами нипають сільські знахарі — збирають арніку, звіробій, оман та всяке інше зело, знаючи з діда–прадіда, що на Івана Купала трави досягають найбільшої стиглості…

— Як ви дійшли до ідеї реконструкції Тустанського замку? — перебив я археолога.

— Ви знову за своє… Випадок. Я за професією художник. Більше десяти років тому приїхав сюди, щоб намалювати ці скелі, — і пропав.

— Випадок… Грибар теж нібито випадково знаходить боровика, бо ж міг шукати в іншому місці. Але якби не шукав, то й не знайшов би.

— Це правда, — посміхнувся Михайло Федорович. — І до пошуків треба бути готовим… Ви не бачили картину

Миколи Реріха «Снігова гряда»? («Що за наслання?» — подумав я. Мені сьогодні весь