Четвертий вимір. Шрами на скалі - Роман Іванович Іваничук
Був це початок монологу Ганнусі з п’єси Яна Каспровича «Бунт Наперського», і виголошувала його артистка краківського театру Юзефа Котабринського Ванда Патковська, яка одного разу осліпила Стефаника, мов блискавка, і зникла безболісно з його світу, залишивши глибоко в душі слід терпкого солоду. Тепер прийшла до нього — можливо, нагадати, що все на світі минуще і не треба безконечно отруювати себе обов’язками, людина має право й на мить утіхи.
Вона була тепер така сама, як тоді, коли він з чималою компанією молодополяків[47] — артистів і театралів — вечеряв у краківській кав’ярні «Pod balonikiem» після вистави Каспровича «Бунт Наперського», — тужливою, бо ще не вийшла з ролі Ганнусі, й захопленою присутністю молодого українського письменника, новели якого в перекладі на польську мову читала в журналі «Zycie» і котрому сам Пшибишевський давав мандат у модерну літературу. Станіслав Пшибишевський у той вечір багато пив, кутався в чорну пелерину, водив по присутніх сатанинським поглядом і, прибравши позу диктатора, проповідував свою віру.
Товариство нудилось і по одному розходилося; якийсь франт з обличчям жуїра безцеремонно узяв Ванду за лікоть, пропонуючи йти з ним, вона різко вивільнилась, навіть не глянувши на підпитого кавалера, і невідривно дивилася на скованого й несміливого красеня в чорному костюмі з метеликом під шиєю. Стефаник уникав її погляду.
За столом залишилися Владислав Оркан, Казимир Тетмайєр, Ян Каспрович, Пшибишевський, Ванда і я. Підпилий кавалер сів обіч, заклавши ногу на ногу: він, видно, таки постановив собі не пропустити нагоди повести даму з собою, на мене позирав неприязно, і я підсвідомо чекав від нього неприємності.
Станіслав не помічав, що компанія зменшилася, він п’янів і не переставав провадити свою демагогію. Тоді я вже не боявся його магії, а через рік мусив ще й утішати пропитого божка модерної літератури і допомагати йому грішми, яких сам ніколи вдосталь не мав.
Знищений ніцшеанством письменник, прототип самого Фалька з його роману «Homo sapiens», якому все дозволено: чужоложити, збезчещувати, доводити жінок до самогубства, — вже не пробуджувався з алкогольної гарячки, волочився з пройдисвітами по шинках, а напившись, приходив до мене, сідав на канапу і просив горілки. П’янів ще дужче й проклинав той день, коли норвезький графік Едвард Мунк познайомив його з чарівною музиканткою Дагною, нареченою шведського письменника Августа Стрінберга; Дагна втекла від Пшибишевського й загинула на Кавказі від рук садиста; тепер він молився до Іви, дружини Каспровича, яку забрав у свого друга, божився, що втече з нею до Парижа, стане там шинкарем і матиме прибуток, бо є ще в нього голосне ім’я, а писати вже не хочеться, тільки пити. Божок надто скоро звалився з п’єдесталу, і мені було жаль, бо, правду кажучи, я з розкішшю читав його книги і хоч боявся впливу Пшибишевського, все ж учився в нього відчувати силу слова.
У той вечір, коли навпроти мене сиділа Ванда Патковська, великоока й елегантна, я вже спирався на творчість Оркана й Тетмайєра, і Пшибишевський був мені не страшний: його програмі символізму «Confiteor» я протиставив власне кредо — «Моє слово». Та він все одно проповідував, апелюючи до мене, що мистецтво не належить жодному народові, не служить жодній ідеї, жодному суспільству, називав Франка плебеєм і лаяв присутнього Каспровича, який, мовляв, під впливом нагуєвицького мужика, заангажований ним, написав п’єсу «Бунт Наперського»; потім напав на Оркана за хлопоманство, врешті почав дорікати мені за відступництво від символізму; а коли жуїр спровокував суперечку про Львів — заговорив Тетмайєр, він примусив Пшибишевського замовкнути й слухати, і той справді слухав, поки не заснув, опустивши голову на стіл.
Але під час першої зустрічі в його помешканні на Кармелітській я боявся цього демона. Віра Пшибишевського була запаморочлива й страшна, як вир, і я мусив шукати твердої опори й викрешувати в собі мужність, щоб устояти над тією химерною безоднею, вдивлятися в неї, навіть любуватися, пізнавати її силу, підступність — і не впасти. Пшибишевський безоглядно, з відчайдушністю розбишаки нищив при мені старі канони форми і змісту, трощив, аж курилася з них порохня, й будував з уламків новий храм ажурно–витонченого стилю, заманював увійти до нього, розчинитися в дзеркальному сяйві кришталю і не вийти ніколи. Треба було зуміти побачити збоку порожнечу цього храму, який за словами Каспровича, возносився «kosciolem, lecz kosciolem bez Boga»[48].
Тоді я слухав проповідь його віри й не знав, проклинати мого доброго друга Вацлава Морачевського чи дякувати йому за знайомство з Пшибишевським.
З професором Вацлавом Морачевським, котрий, крім біології, кохався ще й у літературі, Стефаник познайомився на вечорі Шевченка в Кракові, на якому виголосив блискучу доповідь про поета. Стефаникові дякували краківські українці; молодому письменникові лестило, що до нього підійшли потиснути руку відомий у краківських літературних колах професор Морачевський із своєю дружиною Софією Окуневською, студенткою медицини, подругою Ольги Кобилянської. Морачевський став щирим другом Стефаника, він захопився його новелами, кілька переклав для журналу «Zycie», редагованого Пшибишевським, і незабаром редактор журналу прислав Стефаникові свою візитку, запрошуючи його до себе в гості на Кармелітську, 53.
Пшибишевський перебував тоді на вершині своєї популярності, ним захоплювалась літературна молодь Європи — ніхто тоді й подумати не міг, що не мине й кількох років, як культ цього кумира безнадійно згасне і залишаться тільки плітки про його особисте життя. Він саме повернувся з Норвегії, відразу взявся редагувати «Zycie» і передусім, щоб ніхто не сумнівався в напрямку журналу, надрукував прозовий твір «З циклу вігілій» і свою естетичну програму «Confiteor».
Мені було тривожно. Ми всі тоді п’яніли від Метерлінка, Ібсена, Андрєєва і Пшибишевського, мов від гальби пива, змішаного з ромом. Я не розумів сенсу твору «З циклу вігілій», сенсу там, зрештою, не було, це маячня,
