Четвертий вимір. Шрами на скалі - Роман Іванович Іваничук
— Чого ж, Митусо, — мовив з гіркотою нахмарений князь, вражений упертою непокорою співця, — не з’явився на моє повеління?
— Я вільний, князю, хоч мої руки і зв’язані. Не захотів іти до тебе. Мій Болохівський край ти сплюндрував, убити можеш і мене… А може, ти захотів стільки страченого на Пониззі люду замінити мною одним?
— Недалеко бачиш, Митусо… Довкола вороги, і я мушу будувати міцну державу. Вільні громади виходять з послуху, треба збирати народ в один кулак. Та тобі не конче розуміти це, князь подумає за тебе. Але знати повинен, що вільних людей немає й ніколи не було. Від чого ти вільний: від своєї землі, від ординської загрози чи, може, від роду свого?
— Пісня моя вільна!
— Пісня вільна? — засміявся князь. — Може, й вільною вона була, але токмо на поприщах від Перемишля до Галича, коли тебе вели сюди. Бо в Перемишлі пісня твоя служила єпископу, а в Галичі буде служити мені. А коли не мені, то моїм ворогам… Але чому ти не хочеш своєму князеві співати? Ліпший єси від Бояна, який славив гульвісу князя тмутараканського Мстислава, албо від тих співотворців, що перед старим Мономахом органні гласи добували, приграваючи на гуслях? Ліпший єси? Чи, може, зрадливі бояри й єпископи, які запродалися угорським і лядським королям, більше добра творять народові, ніж зробив я — від Калки до Дорогичина? Кому хочеш віддати глас гуслів своїх? Говори ж!
— Я співав тобі славу, — відказав Митуса, — коли ти погромив тевтонців, а магістра Бруно в полон узяв. За що ж тепер маю воздавати похвалу — за землю, доплюндровану тобою після орди?Болохівціхлібом відкупились від ординців, так. Бо не могли вони втекти, як це ти зробив, а жити хотіли… Ти збираєш у кулак громади. Гаразд, може, так і треба. Але чи відаєш, кого збираєш? Князь за всіх думає, а народ — чернь безсловесна… Не так воно, князю. Ти став на чолі тисяч–тисячного люду, де кожен має свою мисль, страждання, ненависть і любов. Ти ж цього не знаєш, лише данину береш. А я знаю, бо єсьм співцем свого народу. Чому ти не покликав мене перед тим, як посилати військо в Болохівську землю?Може б, я, уродженець того краю, підказав тобі, як залучити люд на свій бік. А знищити… Нищить і орда темна — чого ти раптом їй уподібнився?.. Не можу, князю, співати тобі якраз через те, що ти так цього жадаєш. Моя пісня сама повинна зродитися для тебе. А не зроджується — видно, ти ще не заслужив на неї.
Позеленів князь від люті.
— Не заслужив, смерде?! — скрикнув він і гукнув дружинників.
Здригнувся Митуса, смерть чуючи.
Вмить увійшли в гридницю оружні люди й поставали біля порога, чекаючи повеління.
Глянув князь на Митусу: постарів співець, борозди поорали ще так недавно молоде його обличчя, й чорні з сивизною вуса в покорі опустилися донизу. І здалося князеві, що скоряється йому митець.
— Розв’яжіть йому руки, — наказав оружним князь. — І принесіть глек доброго вина.
На станціях до поїзда заходили пасажири, вряди–годи хтось заглядав до сепаратки, в якій сидів Стефаник, та, видно, ніхто не хотів тривожити спокою поважного добродія, і посол був з цього вельми вдоволений: він подумки перебував тепер у Кракові — в цеглястого кольору місті з вузенькими вуличками й темними отворами підвальних кав’ярень, куди водила його молода буйність і де проростав пригаслий нині талант. Уже й змирився з тим, що у палючому горні творення вигорів він, може, назавжди, та все ще примушував себе побути в кав’ярні «Pod balonikiem», у якій колись переступив свій рубікон, і не сам: перейшло їх тоді троє, без найелементарнішої вдячності полишаючи пропитого кумира Пшибишевського, — Владислав Оркан, Василь Стефаник і Казимир Тетмайєр. А може, й Ванда Патковська, може, й вона — для Стефаника її слід пропав.
Заклик Пшибишевського звертатися до вічних тем не зачепив товариства: подібні заклики давно вже приїлися; думка про супрягу митця й вождя тільки промайнула химерною візією в голові Стефаника, та діткнув його до живого шовіністичний випад жуїра. Аякже, для шляхтича усе на світі неземне — земний тільки Львів і то лише тоді, коли його хтось хоче відібрати!
Стефаник не знав, як поведуться Пшибишевський, Каспрович і Тетмайєр, розраховував на Оркана, який не раз виступав у пресі проти шляхетського шовінізму у Львівському університеті, Ванду ж взагалі не брав до уваги. Він сказав:
— Хай ваші погляди, колего, залишаться при вас, проте в моїй присутності прошу не називати Львів польським містом.
Жуїр здивовано глянув на Стефаника, ніби той ляпнув при чесному товаристві несусвітну дурницю, і процідив:
— Вибачте, вибачте, я, звичайно, знаю, що то австрійське місто, усі ми тут австрійські, але хіба ви чули коли–небудь на вулицях Львова іншу мову, крім польської?
Я побачив цієї миті, як пильнує мене поглядом Ванда, вона вся напружилась, чекаючи відповіді, в її очах боязко зачаїлося бажання, щоб я відповів гідно.
— У Празі сьогодні розмовляють уже по–чеськи, — спокійно відказав Стефаник. — Але ще півстоліття тому на празьких вулицях чулася лише німецька мова, та, незважаючи на те, Прага ніколи не переставала бути чеським містом.
— Браво, пане Василю! — сплеснула Ванда в долоні, й здивувався Стефаник, чому вона так гаряче стала на його бік.
Підпилий кавалер, отримавши відкоша, встав, недбало відсунув ногою крісло й подався до виходу. Тоді взяв слово Тетмайєр.
— Панове, ми
