Четвертий вимір. Шрами на скалі - Роман Іванович Іваничук

Я теж пішов на пасіку — у тридцять літ. Вигорів. Лише Франко зумів героїчно перемогти наше традиційне лінивство. Але у своїй дисциплінованості він деколи не помічав, а то й не визнавав ферменту, в якому народжуються нові сполуки. Оцінював готові сполуки… А я вибрався з котла браги голий і мусив шукати нової одежі. Знайшов. І коли цей одяг насправді новий, інший, який стане початком не свіжої моди, а напрямку, стилю, коли мені вдалося скинути з нашої штуки шанталаві шаровари й розцяцькований кунтуш і одягнути її в суворий смокінг, то хіба цього мало?

Поїзд доїжджав до Львова.

Просіка вивела нас на гребінь, на який тільки що опустився місяць, на його надщербленому екрані вирисувалися листочки папороті й вершечки високого іван–чаю. Ми підійшли до місяця настільки близько, що могли зсунути долонями з блідо–оранжевої тарелі ту ворухку графіку, та він ніби забавлявся з нами, віддаляючись, не даючись у руки, і врешті поплив понад бездонним ізвором, стрімко й зухвало, поки не приліпився до темного неба обіч Ка–меня, заливаючи блідим світлом дитинець, де ще жевріла, догоряючи, ватра.

Археологи сиділи довкруж пригаслого вогнища, нам видні були їхні незворушні силуети і чутно було їх тужну пісню про опришків, котрі оплакували, передчуваючи люту зиму, своє марно загублене життя. У пісні звучала надривна печаль, та проте вчувалися у ній приховані оптимізм і віра, що не всі загинуть у снігах нещадної зими, хтось її переживе й знову розкладе купальську ватру, і не згасне вона ніколи у вічному плині людського буття.

Розмова про Ванду Патковську наче зблизила нас, примирила, я взяв Адріану за плече — не настирливо, обережно, вона пригорнулася до мене, змерзла від нічної свіжості, а може, із вдячності, що я делікатно обійшовся з жінкою Вандою; і було нам любо так стояти й дивитися на обриси гір, що чіткими лініями спадали від високої Парашки, закутаної в глибину всесвіту, в темні бескеття, й там губилися, немов у чорному плесі.

Горами блукали вогні — здавалося, вони перелітають з гори на гору, бо коли на одній ватра згасала, то одразу ж розгорялася на другій: ми не самі святкували Івана Купала, вся земля серед літа перед хлібозбором очищалася вогнем; і так було завжди, і так буде вічно, як вічно стоятимуть на своєму п’ятачку землі двоє людей, зачарованих красою світу, зближених взаєморозумінням і симпатією.

Я відчув на своїй щоці легкий віддих Адріани, крадькома повернув до неї голову й побачив зблизька її обличчя, звичайне і просте, й від цієї звичайності й простоти дивно привабливе; голівка жінки ховалася в широкий комір кольчужного светра, об комір спиралися, злегка згинаючись, мочки вух, плечі покривало пряме довге волосся, крізь щілини повік промигували її рухливі зіниці; вона відкинула голову назад, сперши її на мою руку, і ми обоє втопилися в затаєній мовчанці, боячись сполошити п’янке жадання.

— Не треба, добре? — прошепотіла вона, коли моя рука почала супроти волі оповивати її шию. — Говоріть… Розкажіть якийсь парадокс, хоч би про Франка. Був же він при всій своїй величі звичайною грішною людиною — навіщо його весь час ставити на п’єдестал?.. Викликаймо духів, це ж таки цікаво… До ранку ще далеко, маємо трохи часу.

Я опустив руку, і ми з Адріаною пішли далі росяною просікою.

— Парадокси… — проказав я. — Парадокси про Франка? Все його життя було парадоксальним. Хоча б те, що син коваля став учителем цілої нації й одним з найдосконаліших розумів світу. Або те, що за сорок років праці написав стільки і такого, що й донині над його спадщиною працюють цілі колективи. А що створив найкоштовніші перли інтимної лірики, не зазнавши взаємності в коханні… А те, що в стані тяжкої недуги видавав чіткі формули філософського мислення… А хіба це не парадокс: ніхто з сучасників не помічав, як шашіль точить його душу, бо він не заморював того черв’яка подібно Бодлерові опіумом або ж Гофманові — вином, ніхто за його життя не розумів трагічності зроджених галюцинаціями образів: «Ніч. Довкола тихо, мертво» або стогону: «Вже не довго, Боже, Боже, облегши мені тягар сей». Парадоксальним є й те, що всі вважали його аскетом, а він з обуренням доводив професорові Грималюкові, коли той провідав його перед ювілеєм, що завжди був життєрадісним: ще в юності ходив з товаришами до дрогобицької цукерні Височанського, до пив’ярні Байєра, до трактиру Єгера, де студенти сперечалися й співали, що до старості вирушав на прогулянки до Урича, у Тептюжівський ліс по гриби, а в Тисьмениці ловив рибу руками!.. Та найбільший, здається мені, і найнесправедливіший парадокс Франка в тому, що коли він під кінець життя розбагатів — прогресивні люди всього світу склали на його рахунок у львівському страховому товаристві «Дністер» двадцять сім тисяч крон, — вибухнула війна, і всі зібрані гроші пішли в державний секвестр на воєнні витрати. Франко був пограбований і в силі, і в грошах.

— Якась фатальність, — зітхнула Адріана.

За «Шкотською» кав’ярнею, що розмістилася в будинку, де мешкав колись знаменитий Фредро, протяглася від фігури Яна з Дуклі до вулиці Зиблікевича піщана доріжка — Стежковий провулок, відгороджений від садів високим парканом, з другого ж боку сльозився мілкий чистий потічок. Все тут було як завжди: сліпа жебрачка, що сиділа під парканом і простягала до перехожих затиснуту в пальцях вижебрану мідну монету, запитуючи, який її номінал; схожий на казкового царя Оха садівник, низенький, розкарячкуватий, з кучерявою бородою, він завше порався у своєму саду або ж, якщо це було восени, стояв у виламаному в паркані отворі й запрошував перехожих купити грушок, що «жовті, як диньки, а м’які, як цицьки»; на розі Зиблікевича у шевській будці ковтав молотком, забиваючи кілочки в підметки, горбатий швець. Усе це було для Франка буденне, звичне й невід’ємне від міського антуражу, й коли не було під парканом жебрачки з мідною