Чаликушу - Решад Нурі Гюнтекін

Моє серце схвильовано закалатало. Мені здалося, що коли я знову оселюся в цьому світі фіміаму й глибоких звуків органа, то поверну для себе часточку дитинства. Я відповіла одразу ж:

— Гаразд, ma soeur, я приїду. Дякую вам.

А сьогодні, перш ніж поїхати в Карантіна, я зайшла у відділ освіти, щоб забрати документи. Мені сказали, що завідувач відділу розшукує мене вже третій день. Отак завжди!

Завідувач, побачивши мене, вигукнув:

— Довго тебе ждати доводиться, дочко. Тобі поталанило, є гарне місце. Поїдеш у школу Кушадаси.

З одного боку тихе життя в пансіоні, але ж, може, в Кушадаси і справді гарне місце. Що ж робити, адже я погодилася вже працювати в Карантіна.

Минали хвилини, а я все думала, що вибрати: тихе життя, чи, може, злигодні й труднощі? Але ж у труднощах є й краса. Я подумала про наших безталанних школярок, чиє життя калічать якісь грубезні руки. Ці нещасні, мов прибиті морозом квітки, чекають хоч трохи сонечка й ласки, щоб нагрітися. Тому, хто дає їм це тепло, вони дарують любов своїх серденяток. Я відчувала, що незважаючи на все, полюбила цих маленьких жебраків. Хіба й Мунісе не одна з них?

Та й два роки самостійного життя мене дечому навчили. Світло завдає болю хворим очам, щастя тамує біль пораненого серця. Сутінки — найкращі ліки на хворі очі, так само як і на розбите серце.

Я стала вчителькою, щоб заробити на хліб. Але, я не вигадала, люди цієї професії можуть померти з голоду. Тільки я не боюся. Адже моя робота приносить людям добро. Хіба не щастя — присвятити себе для щастя інших? Та й хіба можна оживити марення минувшиною, воно вже мертве. Мене вже не хвилюють терпкуваті пахощі фіміаму, а сумний голос органа, який колись звучав у моїх вухах, замовк. Я усміхнулася, як подумала про моїх майбутніх учнів в Кушадаси, що не знають лагідної любові, і сказала:

— Гаразд, бей-ефенді, я поїду.

Мені не хотілося щось говорити в будинку Решіт-бея, аж поки не прийде наказ, та довелося. Ключниця, яка вже давно розмовляла зі мною якось дивно, вчора, ні сіло ні впало, сказала:

— Дочко, я що не день, то все дужче тебе люблю. Та й хіба тільки я, ми всі так… Фергунде й Сабагат — дівчата молоді, та вони хати не прикрасять. А приїхала ти — і все стало інакше. В тебе чудовий характер, з вельможними людьми ти й сама поводишся благородно, а з простими — по-простому.

Я не надала б тій балаканині ніякого значення. Я собі подумала, що ключниці просто захотілося порозмовляти зі мною, як з колегою. Та увечері стара ще заходилася дужче.

— Дочко, — почала вона вже зовсім відверто, — як би нам зробити, щоб ти пристала до цієї хати? Тут я собі дещо надумала… Ти тільки не подумай чогось такого… Присягаюся аллахом, мене ніхто не напоумлював.

Та мені було зрозуміло, хто навертав її на цю розмову. Стара, здається, соромилася говорити відразу все, як є, й почала натяками:

— Наш бей-ефенді ще таки не старий. Я знаю його змалечку. Він не красень, зате багатий, поважний та й характером непоганий… Оце тільки без господині в хаті лихо. Фергунде й Сабагат ось-ось повиходять заміж… Не доведи господи, прийде в хату якась причинна — то вже буде нам горе. Феріде-ханим, дівчина може вийти заміж за молодого, та ще й з вусом, але ж такого багатиря годі й шукати. Оце висватати б нам, дочко, за нашого бея гарну дівчину, га?

Я мовчала та тільки гірко посміхалася. Мені здавалося, що Решіт-бей ставиться до мене з повагою, надає ваги моїй роботі з його доньками. Він міг годинами жартувати з нами, грати в м’яча. А насправді все це… Мені згадалися слова секретаря відділу освіти: «Якби Решіт-бей захотів, то вас призначили б вчителькою французької мови. Мабуть, він має свої плани».

Кілька років тому я була б обурена такою розмовою, яку почала ключниця. Але зараз я тільки сказала якомога байдужішим голосом:

— Ми могли б бути з вами свахами й висватали б за Решіт-бея гарну дівчину. Але я, на жаль, через кілька днів уже поїду в Кушадаси. Через кілька місяців туди приїде мій наречений, і ми повінчаємося. Пошли вам, господи, всілякого гаразду, моя люба… Хочу раніше лягти…

Покоївка глянула на мене ошелешено, а я пройшла собі повз неї до своєї кімнати.

— Кушадаси, 25 листопада

«Ви їдете в Кушадаси?» — питали мене, а я тішилася, примовляючи собі: «Кушадаси![92] Це так схоже на моє ім’я Чаликушу! Там я матиму спокій і щастя, я чекаю на них вже стільки часу.

І передчуття не зрадило мене. Я полюбила Кушадаси. І не за те, що це якесь там гарненьке містечко. Кушада-си це не той вимріяний мною екзотичний острів, де ми з Мунісе, цією жовтавою папужкою, мали б жити тихо й самотньо, як Робінзон Крузо. Тут нема чого й думати про спокій. Навпаки, доводиться працювати більше, ніж будь-де. То чому ж тоді? — запитаєте ви. Відповідь дещо смішна. Та що робити, коли це правда. Я люблю Куша-даси якраз за те, що тут не заживеш тихим життям, що в містечку годі й шукати доброчинної краси. Мені здається, що природа хотіла завдати людям потаємних страждань і тому створила не тільки вродливі обличчя, а й прекрасні міста, моря…

Ко;ґи я місяць тому приїхала в це місто й прийшла до школи, старша вчителька, дуже хвороблива жінка років п’ятдесяти, посадила мене перед собою й сказала:

— Дочко, за три місяці я віддала сирій землі двох синів. Були такі дужі парубки!.. Очі мої не бачать цього світу. Тебе прислали на посаду другої вчительки. Ти молода й, либонь, освічена. Ось тобі школа, керуй, як сама знаєш. У нас є ще дві вчительки, вже зовсім старі, від них вже мало діла…

Я пообіцяла працювати не покладаючи рук і дотримала слова.

Вчора старша вчителька сказала мені:

— Феріде, не знаю, дочко, як тобі й дякувати. Ти працюєш в десять разів більше, ніж обіцяла. Школи нашої вже й пізнати не можна. І діти наче розквітли. Хай тебе сподобить аллах! Всі тебе люблять, і діти, і вчителі. Навіть я забуваю деколи своє горе й починаю сміятися