Чаликушу - Решад Нурі Гюнтекін

Решіт-бей, його доньки та гості захвилювалися. Сабагат принесла склянку води й дала мені ковтнути. Ми обидві усміхалися, ніби це був жарт.

Якась стара пані посміхнулася:

— Пусте. Це, мабуть, подіяв лодос [91]. Ой ці теперішні панночки! Нервові, зманіжені..: Ледь зміниться погода, як вони вже в’януть і хиляться, мов троянди.

Гості подумали, ніби я й справді ніжнесенька, хвороблива панночка, така виплекана, бо боїться труднощів.

Я кивала головою, погоджуючись з ними. Я була їм безмежно вдячна за те, що вони вважали мене такою. Адже я брехала їм. Я знепритомніла зовсім не через те. Уперше в житті того дня Чаликушу нічого не їла. Вона була голодна.

Сьогодні до моїх учениць приїхали в гості з Ізміра четверо дівчат, віком від п’ятнадцяти до двадцяти років. По обіді всі лаштувалися до морської прогулянки човном до Байракли, та, мов на зло, ледве-но ми вийшли на вулицю, почався дощ. Хоч-не-хоч, довелося повернутися до хати. Панночки пограли там щось на роялі, трошки вдовольнилися плітками й розійшлися парами по кутках, все ще перешіптуючись та сміючись вряди-годи так-, наче їх лоскотали.

Весела й метка Сабагат вдавалася до всіляких забавок, аби тільки гості не занудилися. На етажерці у них лежали альбоми з родинними фотокартками, і Сабагат, узявши одного, прикликала всіх до себе, щоб розглядати вкупі. Вона показувала нам фотокартки друзів їхньої родини й при цьому розповідала такі сміхотворні пригоди їхнього життя, що ми аж заливалися.

Вона розповіла, як величного бородатого пашу, обвішаного орденами, котрий, здавалося мені, може й усесвітом правувати, била віником його ж таки жінка. Після цього Сабагат показала ще одну фотокартку й сказала:

— А це наша родичка, дуже пишна пані. Але гляньте, хіба не видно, що вона провінціалка. Якось вона сходила по трапу з пароплава на пристань, це в Кокорйали, але спіткнулася й упала в воду. Як же тільки кричала вона, та ще й своєю провінційною вимовою: «Тону! Рятуйте моє дороге життя!»

На фотокартку молочного брата Решіт-бея теж неможливо було дивитися, щоб не зареготати. Справжнісінький тобі молла в шароварах і чалмі. Але була й інша фотокартка. Цей самий пан був депутат, отже, знявся у фраці й з моноклем.

Молла, витріщивши очі, сердито зирив на депутата, а депутат насмішкувато поглядав на моллу. Я розреготалася, мов дурна, хапала Сабагат за руку, щоб вона не перегортала. Фергунде залюбки жартувала:

— Феріде-ханим, хочете заміж? Будете дружиною такій відомій особі. До того ж він саме розлучився з першою дружиною й шукає панночку на європейський лад, аякже, щоб була гідна депутата.

Я, заливаючись, одійшла від столу й відповіла;

— Фергунде, сідайте й негайно пишіть листа. Я згодна. Якщо навіть не матиму щастя, то принаймні нарегочуся вже за все життя.

Сабагат перекинула ще одну сторінку й кивнула мені:

— Феріде-ханим, боюся, що, побачивши цю фотокартку, ви дасте одкоша навіть депутату.

— Леле, який красень! — зойкнули в один голос гості, сплеснувши руками, почали кликати мене.

— Дарма, — промовила я, підходячи до столу, — хто б він не був, депутатом я не поступлюся.

Та ледве-но схилилася я над тим альбомом, як знову зойкнула з подивом. З альбома мені усміхався Кямран.

Тепер Сабагат вже не жартувала, навпаки, пояснювала серйозно і з захопленням:

— Цей пан — чоловік моєї тітки Мюневвер. Вони одружилися торік навесні, ми тоді були в Стамбулі. Якби ви його тільки побачили. В житті він в тисячу разів вродливіший! Там такі очі! Ніс! Та це що, я скажу вам хіба таке! Кажуть, він понад усе кохав свою двоюрідну сестру. Таку собі невеличку, вередливу й дуже манірну дівчину. їй навіть прізвисько дали за це, здається, Чаликушу. І ось ця Чаликушу відмовила йому. Серце не приневолиш… За день до весілля вона втекла з дому, кудись на чужину. Кямран-бей нічого не їв, все марнів та чекав. Сердега не розумів, що коли вона втекла напередодні весілля, то вже не повернеться. Я була на обряді цілування рук. Коли моя тітка Мюневвер підійшла до свекрухи, та не втрималася й заридала, мов дитина. Либонь, згадала ту дивну Чаликушу.

Я слухала цю розповідь мовчки й незрушно, злігши на рояль, що стояв позаду. А Кямран все дивився на мене з альбома й усміхався.

— А де ж серце?! — вихопилося в мене.

Сабагат повернулася до мене:

— Правду кажете, Феріде-ханим. Вона не змогла бути вірною такому красеню, такому милому юнакові. Та дівчина й справді не має серця, інакше не скажеш.

Кямране, ти ненависний мені. Якби це було не так, то я, почувши про твоє весілля, заридала б і знепритомніла. А я ще ніколи в житті не сміялася так, як сьогодні,?а не звеселяла гостей. Цей день я назвала б найщасливішим, якби за кілька годин не трапилася мені одна нещаслива пригода.

Надвечір дощ ущух, і ми вийшли на прогулянку. Коли ми йшли край бурхливої річечки, хтось вигукнув, побачивши по той бік хризантему:

— Яка краса! От якби зірвати!

Я засміялася й запитала:

— Хочете, я подарую вам ту хризантему.

А через річку переходити небезпечно — глибоко та й водою брести довелося б чималенько. Дівчата засміялися, а котрась пожартувала:

— А так, якби місток, то подарувала б.

— А я кажу, що можна перейти й без мосту, — відповіла я й кинулася у воду.

Дівчата почали галасувати.

Річку я, хоч і з труднощами, перейшла, та хризантеми зірвати мені не вдалося. Край берега вже я посковзнулася і, щоб не впасти, ухопилася за гілку терну. Бідні мої руки, як я їх поранила.

Так, якби не цей сумний випадок, через який я, ідучи до вілли, плакала в сутінках, я назвала б сьогоднішній день найщасливішим і найвеселішим у моєму житті.

Кямране, я втекла на чужину, бо ненавиджу тебе. Але тепер ненависть душить мене, мені вже не досить, що поміж нами далека дорога. Я хочу піти навіть з цього світу, бо в ньому ти живеш і дихаєш.

Я вже вирішила нізащо не лишатися в цьому домі. А тому часто ходжу до міста, у відділ освіти. Два місяці тому зустріла тут свою стару виховательку, сестру Береніш, котра добре ставилася до мене ще в пансіоні. Я розповіла їй свою долю, а вчора ми знову зустрілися з нею на пароплаві, і вона дуже втішилася.

— Феріде, я