Чаликушу - Решад Нурі Гюнтекін
Ми говорили про Іхсан-бея. Я сказала, що молодого майора дуже пригнічує спотворене обличчя. Гайруллах-бей скривив губи й відповів:
— Бо й правда. Я на його місці втопився б. Таке лице хіба що рибі на їжу здасться.
Кров так і вдарила мені в обличчя:
— Я була про вас іншої думки, пане лікарю. Що таке вродливе обличчя в порівнянні з красою душі!
Гайруллах-бей зареготався й почав глузувати:
— Дівчинко, все це тільки слова. До людини з таким писком ніхто й не підійде. Надто ж такі молоді дівчата, як ти.
І він знизав плечима, неначе доводив, що каже таки правду.
Я обурилася:
— Ви силоміць випитали в мене мою таємницю, отже, знаєте мою пригоду. Так, я мала вродливого нареченого, це був справжній красень. Та коли він обдурив мене, я викинула його з серця. Він ненавидний мені.
Гайруллах-бей знову зареготав. Його блакитні очі з білявими віями так і вп’ялися в мене, наче хотіли пройти в саму душу.
— Слухай, дівчинко. Це все зовсім не так. А глянь-но мені в очі! І тепер кажи: хіба ти його не любиш?
— Я ненавиджу його.
Лікар узяв мене за підборіддя й пильно глянув у вічі:
— Гай-гай, біднесеньке моє дівчаточко! Всі ці роки ти палаєш, мов скіпка. І все через нього. І той телепень страждає разом з гобою. Де йому знайти ще таку?..
Я захлинулася від гніву:
— Яка брехня! Звідки ви взяли?
— А згадай ще той день, коли ми зустрілися в Зейні-лер. Я вже тоді зрозумів усе. Не ховайся, марна праця. В дитячих очах любов видно так само, як і сльози…
У мене запаморочилося в голові, задзвеніло в вухах, а лікар вів далі:
— Ти не така, як всі. Ти чужа всім і всьому. У тебе скорботна, повна задуми, усмішка, так усміхаються тільки вві сні. Маленька дівчинко, як мені крається серце. Ти й народжена не так, як усі. Коли розповідають про красунь пері, народжених з чарівного поцілунку й вигодуваних поцілунками, то не вигадують. Вони є. Люба Феріде, ти — одна з них. Ти народжена на любов. Божевільне дитя! Ти погарячкувала. Тобі нізащо не можна було залишати того дурного хлопця. Ти була б щаслива.
Я залилася сльозами й закричала, тупаючи ногами:
— Нащо ви говорите це? Що вам треба від мене?
Лікар кинувся й почав мене розважати:
— Правда, дівчинко, не треба було говорити тобі цього. Та й дурень же я! Вибач мені, маленька.
Та я була така люта, що місця собі не знаходила, де вже там зважати на лікаря.
— Ось побачите! Я вам доведу, що не люблю його! — грюкнула я дверима й вибігла.
Коли я принесла Іхсан-беєві лампу, він стояв уже одягнений і дивився, як сонце вчервонило над морем небо.
Аби щось сказати, я промовила:
— Ви вже нудьгуєте, мабуть, ефендім, хочете швидше одягнути форму…
Вечірні сутінки панували в кімнаті, і мені здалося, що цей напівморок робив Іхсан-бея сміливішим. Він похитав головою, сумно усміхнувся і вперше відверто забалакав про своє горе.
— Ви сказали — форма, ханим-ефенді? Так, надія тільки на неї. Вона зробила мене таким. Тільки вона й порятує тепер від мого нещастя…
Я не зрозуміла його й здивовано зазирала йому в очі. А він зітхнув і сказав:
— Все дуже просто, Феріде-ханим. Немає нічого незрозумілого. Повернуся в армію, і хай війна закінчить те, що почала граната… І я врятуюся.
Як він страждав. І ця щирість робила його схожим на дитину.
Я стояла до нього спиною й засвічувала лампу, та після цих слів я непомітно погасила сірника й схилилася над лампою, начебто поправляла гніт.
— Не кажіть так, Іхсан-бею. Якби ви тільки захотіли… А щастя можна знайти… Одружитеся з якоюсь славною дівчиною. Буде у вас родина, все забудете…
Я так і не повернулася до нього лицем, але відчувала, що він все ще дивиться на вечірнє море.
— Якби я не знав, Феріде-ханим, яке у вас щире серце, то подумав би, що ви смієтеся з мене. Кому я потрібний з таким обличчям? Навіть тЬді, коли на мене можна було дивитися принаймні без сміху, і то я не сподобався одній дівчині. А тепер я потвора…
Далі він не доказав, а трохи помовчавши, перевів розмову на інше, наче хотів перебороти себе:
— Феріде-ханим, це все марнослів’я. Даруйте, чи не можна засвітити лампу?
Я ще раз витерла сірника, та моя рука ніяк не могла дотягнутися до гнота. Я дивилася на тремтливий вогник сірника й задумано чекала, коли він погасне. У кімнаті знову стало темно.
— Іхсан-бею, — тихо мовила я. — Тоді ви були гордий, самовпевнений. Та ні біль, ні безнадія не зробили тоді вашого серця таким чутливим, як тепер. Нехтуючи кар’єрою, ви захистили бідну вчительку початкової школи… Хоч це вам могло коштувати життя… Та нащо приховувати, тоді ви не так мучилися, як зараз. Я розумію ваше горе!.. То чому б тепер оцій бідній учительці не віддати своє життя вашому щастю?
У нього надламно затремтів голос:
— Феріде-ханим, нащо ви кличете мене мріяти про те, чого не може бути! Не робіть мене нещасним до краю!
Я рішуче крутнулася, але опустила очі додолу й промовила:
— Іхсан-бею, одружіться зі мною, прошу вас… Візьміть мене… Ви побачите, я зроблю вас щасливим. Ми обоє будемо щасливі.
З очей мені покотилися сльози, і в темряві я не могла роздивитися його обличчя. Іхсан-бей узяв мою руку й боязко поцілував мені пучки.
Отже, все. Тепер ніхто не наважиться сказати, що я люблю того…
— Кушадаси, 26 лютого
Відтоді ти став мені тільки чужий, тільки ворог, Кямране. Я знала, що ми вже ніколи не зустрінемося, ніколи не побачимося на цьому світі і не почуємо одне одного. Та все ж ніяк не могла викинути з серця відчуття того, що я твоя наречена. Що б я не казала чи не робила, я дивилася на себе, як на річ, яка належить тобі. Я не могла перебороти себе.
Та й нащо брехати? Дарма що ти мені ненавидний, що я стільки зазнала, що обурювалася й протестувала, я все одно десь твоя. Я зрозуміла це тільки сьогодні вранці, коли вже прокинулася нареченою іншого. Так, іншого… Стільки років прокидатися твоєю нареченою, а якогось дня прокинутися нареченою іншого!.. Кямране, цього ранку я вже розлучилася з тобою. Та тільки як… Мов безталанний вигнанець, який не має права повезти з собою дорогу згадку,
