Чаликушу - Решад Нурі Гюнтекін

Сьогодні ж, коли я зайшла у відділ, завідувач був дещо люб’язніший, бо своїм лагідним голосочком промовив:

— Дочко, тут недалечко, всього дві години дороги, є одна сільська школа. Вода, повітря там пречудові, прегарна погода…

Це була копія тієї промови, яку він виголосив, посилаючи мене в Зейнілер.

Я не втрималася й зареготала:

— Не турбуйтеся, бей-ефенді, я можу продовжити сама. Керівники доклали чимало зусиль та коштів і створили там сучасну школу. Тепер потрібний тільки молодий, завзятий педагог, готовий на самозречення — такий як я… Чи не так? Дякую, бей-ефенді. Я спізнала ваше піклування ще тоді, коли ви послали мене в Зейнілер.

Я була впевнена, що він мене вижене. Та завідувач, на диво, навіть не розгнівався. Навпаки, він зареготав, а потім промовив тоном філософа:

— Обов’язок керівника. Що ж робити, дочко? Ти не поїдеш, він не поїде, а хто ж тоді поїде?

Раптом з кутка почувся хрипкуватий голос:

— Ба, яка крихітка! Горіхова лялечка, та й годі.

Горіхова лялечка? Тільки цього мені ще бракувало!

Наче мені й так уже не допекли ті прізвиська: Шовкопряд, Гюльбешекер… Я спаленіла й круто повернулася. Нарешті мені вдалося піймати хоч одного з тих негідників, що обзивають мене то «колодкою», то жучками та комашками. Мені захотілося провчити його так, щоб уже за всіх. Та не встигла я ще й почати, як той незаперечним тоном сказав завідувачу:

— Дай цій панночці все, що вона хоче. З любові до аллаха не ображай дитини.

— Як накажете, Решіт-бей-ефенді…— шанобливо од-казав завідувач. — Але зараз у нас і справді немає вільних місць. В рюштіє є вакансія для викладачки французької мови. Але це, звичайно, не для ханим…

— Чому ж, ефендім? — заперечила я. — Я викладала французьку в жіночій педагогічній школі Б.

— Так… — промимрив нерішуче завідувач. — Але ми оголосили конкурс, завтра екзамен.

— Чудово, — сказав Решіт-бей, — хай і панна візьме участь, а що хіба? Я теж прийду на екзамени, коли воля аллаха! Ви глядіть — не починайте без мене.

Цей Решіт-бей був, видно, неабияка особа. Тільки ж, боже милостивий, який він був гидкий! Я дивилася на його страхітливе обличчя й до болю кусала губи, щоб не зареготатися. Люди бувають або смагляві, або ж біляві. На парсуні ж бея-ефенді були всі кольори, починаючи хворобливим білим відтінком вавок, які ледве-но загоїлися, й закінчуючи неприємною вугільною барвою. Це був якийсь брудно-смаглявий колір, і дивним здавалося те, що комірець не робився чорним. Було таке враження, ніби хтось задля жарту наялозив сажею руку й витер її об щоки Решіт-бея. Пан мав оченята павіана, так близько сиділи вони одне біля одного. Повіки без вій нагадували червону вавку. Ніс теж вирізнявся тим, що тягнувся понад сивим вусом аж до нижньої губи. Та найсміхотворніші були щоки. Вони звисали з обличчя, мов у мавпочок, коли ті напхають рот горіхами.

Але мені таланить, бо як направду, то кілька слів Ре-шіт-бея мені неабияк допомогли. Природа, мабуть, ліпила цьому панові обличчя та й побачила, що перебрала, отож надумалася якось віддячити й наділила бея-ефенді добрим серцем. Як на мене, то краса душі набагато краща, ніж урода. Бо нащо та бездушна врода? Хіба на те, щоб сердешні дівчата марнували собі життя?

Ізмір, 22 вересня

Сьогодні я брала участь у конкурсі. Письмовий екзамен пройшов погано. Дали продієвідміняти в теперішньому та майбутньому часі десять дієслів, утворених від таких іменників, як «істіксар», «істісмар», «істірат»[89] тощо. Але як я могла їх провідміняти французькою мовою, коли не знала їхнього значення турецькою? Натомість усно я відповідала добре. Решіт-бей-ефенді поговорив зі мною французькою й кількома словами дав мені зрозуміти, що я вийду переможницею.

Хай змилується аллах над моєю Мунісе!

Ізмір, 25 вересня

Сьогодні оголосили результати конкурсу. Мені було відмовлено. Один із секретарів відділу освіти сказав мені:

— Якби Решіт-бей-ефенді захотів, то ви пройшли б. Хіба б хтось наважився заперечити йому? Може, має якісь плани.

Наше становище було вкрай скрутне. За два дні вже треба платити за помешкання. Допоміг золотий медальйон — останнє, що лишилося в мене з материзни. Сьогодні я віддала його сусідці й попросила продати. Мені гірко було розлучатися з ним, всередині я носила фотокарточку: батько з матір’ю на весіллі. Тепер сама фотокартка..* Та я спробувала себе розрадити: «Татко з мамою теж вважають, що краще їм жити в серці своєї єдиної доньки, аніж в оточенні коштовного металу…»

Із мір, 27 вересня

Сьогодні я отримала від Решіт-бея листа. Він писав, що знайшов мені роботу й викликає для розмови у свою садибу в Карші-яка. Чому ж секретар відділу освіти сказав, що Решіт-бей поставився до мене неприхильно? Отже, це не так. Побачимо, завтра я все знатиму.

Ізмір, 28 вересня

Я щойно повернулася з Карші-яка від Решіт-бея. У нього не будинок, а справжній палац. Тепер мені зрозуміло, чому до нього ставляться з такою шанобою.

Зустрів мене Решіт-бей дуже тепло й сказав, що на екзаменах був задоволений з моїх знань. Але зважив усе й вирішив, що не зможе позбавити мене від чвар та інтриг у тому колективі. Робота, про яку він писав у листі, полягала в тому, щоб я викладала французьку мову його донькам.

— Дочко, — сказав він, — мені сподобався не тільки ваш хист, а й манери, зовнішність. Нащо вам марніти по школах? Навчайте французької мови моїх дочок. Разом житимете, разом їстимете й питимете. Дамо вам прекрасну кімнату. Згода?

Отже, посада гувернантки! Може, це спокійніша й вигідніша робота, аніж місце вчительки. Та, на жаль, я завжди дивилася на цю посаду упереджено. Мені здається, що це те саме, що й наймичка.

Та мені не хотілося ображати й Решіт-бея. Я подякувала за довір’я й гостинну зустріч, та розповіла про Мунісе й сказала, що не можу через це пристати на пропозицію. Решіт-бей же почав переконувати мене, що мої докази зовсім невагомі.

— Місце знайдеться й для неї. Мале дівча нам хати не перележить.

Я все-таки остаточної відповіді не дала, а попросила три дні, щоб подумати. Спробую востаннє влаштуватися на офіційну роботу. Поталанить — то добре, а ні — то робити нічого.

Нам дали кімнату на горішньому поверсі. Кімнатка невелика, мов клітка на пташок, але гарна й затишна, з вікнами на море.

Я до пізнього вечора милувалася морем та узбережжям. З мого вікна видно затоку. А навпроти такий прекрасний Ізмір, з горами, схожими на обсипане хмарами нагромадження, та палахкотливим від розкішної ілюмінації Кордоном