Чаликушу - Решад Нурі Гюнтекін
Але ж і дурниці я оце пишу. Чи мені причинилася якась нервова хвороба, бо в душі у мене оселилися неспокій і невпевненість. Як і раніше, ми пустуємо з Мунісе, сміємося, мов вуличні хлопчаки, я все ще люблю висвистувати й перекривлювати пташок, тільки оцей неспокій, оця туга не минають мене, не минають…
Коли ми ще переїжджали до Ч. пароплавом, тієї ночі я зовсім не спала. Море було темне, і якийсь пасажир сидів і тоскно співав: «У тобі моє серце лиш на мандри готове, у тобі воно…» Я забула якось ту пісню, та минули місяці, і одного квітневого дня, коли у нас в саду запахли перші квіти, я хтозна-чого й що почала співати цієї пісні. Так, людська душа — незрозуміла загадка! Яким чином я запам’ятала і мелодію, і слова? Адже я чула їх тільки один раз.
А тепер, що б я не робила — годувала пташок чи милувалася морем, — весь час тільки й наспівувала цієї пісні. Вчора ж увечері, співаючи вже отой останній рядок: «У тобі моє серце лиш на мандри готове, у тобі воно…» — я раптом, ні сіло ні впало, залилася слізьми. А в мелодії та словах немає нічого сумного… Кажу ж — нерви…
Ні, вже ніколи не співатиму цієї пісні.
У школі в мене є приятелька, звати її Назміє. Це весела, приємна в розхмові дівчина двадцяти чотирьох — двадцяти п’яти років. її щовечора куди-небудь та запрошують. Колеги недолюблюють Назміє, і мені доводилося навіть чути про неї плітки, але я гадаю, що нашим жінкам не подобається, як вона одягається — ошатно й навіть виклично. А може, їй просто заздрять, хто знає. Назміє має нареченого, це — один молодий капітан, здається, гарна людина. Його батьки не погоджуються на шлюб, через те молодятам доводиться поки що приховувати свої стосунки. Назміє навіть мені розповіла про це нишком та просила, щоб я нікому не розказувала.
Вчора ж, коли я так сумувала вдома, Назміє завітала до мене й сказала:
— Феріде-ханим, а я прийшла до вас. Тітка мого Ферідуна запросила мене сьогодні на вечір, вона влаштовує його у своїй садибі. Вона хоч і не знайома з вами, та просила кланятися вам та переказати, що чекає до себе в гості.
— Хіба можна ходити в гості до чужих людей?
Назміє глянула на мене сумно й докірливо:
— Тітку мого коханого ти називаєш чужою?.. Я ж хотіла тебе познайомити з Ферідуном! Але ось присягаюся, що коли не підеш ти, то не піду й я!
Я все-таки не погоджувалася, придумувала всякі причини, та Назміє відкидала їх, бо всі вони, як направду, абиякі. Моя ж приятелька була, як я вже сказала, дівчина бувала й могла укоськати хоч кого. Вона так підлещувалася, так допрошувалася, що я, врешті, не втрималася й погодилася.
Хоча одного разу її поведінка насторожила мене. Це коли я одягала Мунісе, і вона, насупившись, запитала:
— Ти що, береш із собою дівчинку?
— Атож, як же я її залишу саму? А хіба ти щось маєш проти цього?
— Нічого не маю, звичайно… Ще краще… Але ж вряди-годи ти залишаєш її й саму… То я й запитала…
— На цілий вечір я ще ніколи не ходила…
Гріх сказати, що і я така вже нездогадлива, за ці два роки довелося побачити й наслухатися всього. Але як же це я так схибнулася того дня! Самій тепер дивно, що слова Назміє не видалися мені підозріливими. Мабуть, уся моя туга й бажання побути на свіжому повітрі збили мене з пантелику…
Маленький фаетон перевіз нас через річку й покотив зеленою дорогою. На водопої трапилася нам отара. Старий чабан діставав з колодязя воду й наливав у кам’яне корито, біля якого тупцялися маленькі тонкорогі козенятка. Ми згадали нашого Мазлума й хутко вискочили з фаетона, а піймавши одне козеняточко, почали цілувати йому вушка та малесеньку мордочку, з якої капала вода. Мені навіть подумалось: а чи не купити в чабана оце козенятко? Та я негайно ж схаменулася, адже невдовзі знову переїжджати. Хіба мало в нас того горя? Нащо ж іще звикати до чогось, щоб було більше болю?
За півгодини ми приїхали до старого будинку, довкола якого були повиті зелом ганки. А там за хатою, скільки око сягає, виднівся виноградник. Місце було мальовниче, але безлюдне. Тітка Ферідун-бея була вже огрядна молодиця. Вона відразу мені не сподобалася. Жінці не ли-чить одягатися так молодечо. Коси вона вифарбувала в руде, помалювала сурмою брови, а щоки аж паленіли від рум’янку. Страшно дивитися, та й годі.
Вона запросила нас у кімнату на другому поверсі, зняла з мене чаршаф і запанібрата поцілувала мене в щоки, наче обнюхала. А потім сказала:
— Дочко, я тішуся, що ми познайомилися. Ой же й Гюльбешекер! Діамантова моя дівчинко! Справжнісінька Гюльбешекер! Так і хочеться покуштувати… Від тебе вогнем зайнятися можна!
Я знітилася вкрай, але ж треба триматися, наче нічого не сталося. Є ж люди, які поводяться з усіма запанібрата й не думають, що говорять. Ферідунова тітка теж, мабуть, така.
Нас з Мунісе надовго полишили в кімнаті самих. Сідало сонце. Його червоне проміння ще пронизувало густу зелень на ганках, а це вже й зовсім погасло. Я жартувала, хотіла розважитися, та в серці вже мостився таємний неспокій, він вже подужав мене. Із саду долинали чоловічі й жіночі голоси, вигуки, сміх. Хтось порався коло скрипки.
Я визирнула у вікно, але рясне листя приховувало увесь той гвалт.
Нарешті на сходах почулися кроки. Відчинилися двері, і увійшла господиня з величезною лампою в руці:
— Доцю, моя любусю, я навмисне полишила тебе в сутінках. Коли сідає сонце, наші сади такі гарні… Не можна надивитися, такі чудові.
Вона поправила вогонь і почала розповідати, як місячної ночі ці сади стають раєм.
У цю мить до хати увійшла Назміє. Я встигла помітити за дверима двох офіцерів, а тому відступила назад, щоб якось прикрити голову, і спромоглася покласти на косу тільки руки.
Назміє засміялася:
— Люба моя, але ж якою провінціалкою ти стала! Гадаю, що хоч не втікатимеш від мого нареченого, га? Ось зніми руки, а то соромно, аллахом присягаюся!
Вона таки казала правду, тут не було чого ніяковіти.
Офіцери ж ніяково зайшли до кімнати. Назміє почала нас знайомити:
— Ферідун-бей, мій наречений. Феріде-ханим, моя подруга. Я така щаслива, що імена обох дорогих
