Книга Балтиморів - Жоель Діккер

— Соле, не розмовляй зі мною таким тоном!

— Хай там як, а тебе цікавить лише Натан. Ти тільки його цінуєш.

— Натан принаймні не переймається безглуздими ідеями, що доведуть нас до руїни!

— Безглуздими? Якраз я і хочу працювати для нашої фірми, та ти мене не слухаєш! Ти так і залишишся торговцем порохотягами!

— Що ти сказав?! — вигукнув дідусь.

— Ти добре чув, що я сказав! Не хочу більше мати нічого спільного з твоєю сміховинною фірмою! Мені ліпше без тебе! Я йду звідси!

— Соле, ти перебрав міру! Попереджаю, якщо ти переступиш цей поріг, то більше не вертайся!

— Не турбуйся, я йду, і ніколи й ноги моєї не буде в цьому клятому Нью-Джерсі!

Бабця вибігла зі спальні й почала хутко спускатися східцями, та було вже пізно: дядечко Сол грюкнув дверми і сів за кермо свого авто. Вона боса вибігла надвір, благала, щоб він не їхав, але авто рушило з місця. Бабуся побігла за автомобілем, пробігла кілька метрів, та зрозуміла, що він не зупиниться. Сол поїхав назавжди.

Дядечко дотримав свого слова. Він жодного разу не побував у Нью-Джерсі, поки був живий дідусь. Приїхав він туди лише після його смерті, в травні 2000 року. Пахкаючи цигаркою й огортаючись хмарами тютюнового диму, сидячи на балконі на тлі чайок, що кружляли над океаном, бабуся розповіла мені, що того дня, коли вона зателефонувала дядечкові Солові й сповістила про дідусеву смерть, він подався спершу не до Флориди, а в рідне Нью-Джерсі, з якого вигнав себе на всі ці роки.

33

Спостерігаючи за тим, як я щоранку покидаю Бока-Ратон, Лео зацікавився, що ж я там роблю, й почав супроводжувати мене в Коконат Ґров. Йому потрібне було тільки моє товариство. Допомоги від нього не було ніякої. Він сідав на терасі, в затінку мангового дерева, і казав: «Ох, як тут добре, Маркусе». Я любив його присутність.

Дім потроху порожнів.

Часом я повертався додому з коробкою речей, які хотів зберегти для себе. Лео зазирав туди і казав мені:

— Нащо вам цей старий мотлох, Маркусе? У вас чудовий дім, а ви перетворюєте його на комору лахмітника.

— Та це на згадку, Лео.

— Згадки всі в голові. А решта — просто непотріб.

Припинив я те впорядкування речей у домі мого дядечка лише на кілька днів, щоб податися до Нью-Йорка. Я вже майже скінчив ті справи в Коконат Ґров, аж зателефонував мій агент: він домігся, щоб я взяв участь у модній телепередачі. Зйомки мали відбутися на тижні.

— У мене нема часу, — сказав я йому. — Та й якщо вони пропонують мені участь за декілька днів до зйомок, то лише тому, що хтось відмовився і їм треба заткнути діру.

— Або ж у тебе пречудовий агент, який зумів усе влаштувати як слід.

— Що ти хочеш сказати?

— Вони записують дві передачі підряд. Ти береш участь у першій, а Александра Невіль у другій. Ваші гримерки розташовані поруч.

— Ох, — видихнув я, — а вона про це знає?

— Гадаю, ні. То що, згоден?

— Вона там буде сама?

— Послухай, Маркусе, я твій агент, а не її матінка. То згоден чи ні?

— Згоден, — відказав я.

Я замовив квиток до Нью-Йорка на післязавтра. Коли вирушав до аеропорту, Лео влаштував мені сцену.

— Я в житті ще не бачив такого ледаря! Ви вже три місяці вдаєте, ніби пишете книжку, а насправді дурня клеїте!

— Я лише на декілька днів зникаю.

— Та коли ж ви нарешті розпочнете ту кляту книжку?

— Незабаром, Лео. Обіцяю.

— Маркусе, в мене таке враження, наче ви кепкуєте з мене. У вас часом нема тривоги чи страху чистого аркуша, га?

— Ні.

— А якщо буде, то ви мені скажете?

— А певно.

— Обіцяєте?

— Обіцяю.

До Нью-Йорка я прилетів напередодні запису. Був дуже схвильований. Весь вечір не міг знайти собі місця у власному помешканні.

Наступного дня, перемірявши хтозна-скільки костюмів, я приїхав на Бродвей, на телестудію, трохи завчасно. Мене попровадили до моєї гримерки, і, проходячи коридором, я побачив на сусідній кабінці її ім’я. «А що, Александра вже тут?» — недбало запитав я в охоронця, який супроводжував мене. Він сказав, що ні.

Я замкнувся в гримерці, та не міг усидіти на місці. Прийде вона чи ні? Може, постукати в її двері? А що як вона прийде з Кевіном? Гарний вигляд тоді я матиму. Ото вже я дурень! Мені кортіло дременути відтіля. Але було вже пізно. Я ліг на дивані й почав уважно вслухатися в звуки, що долинали з коридору. Раптом почув її голос. Серце моє закалатало. Почулось, як відчинилися, тоді зачинилися двері, далі стало тихо. Аж завібрував мій телефон. Вона надіслала мені повідомлення.

«Ти в сусідній кабінці?»

Я відповів одним словом:

«Так».

Знову відчинилися й зачинилися двері, а потім до мене хтось постукав. Я пішов одчиняти. То була Александра.

— Маркі?

— Сюрприз!

— Ти знав, що ми записуємося того самого дня?

— Ні, — збрехав я.

І відступив на крок: вона ввійшла до моєї гримерної й зачинила за собою двері. Потім кинулася мені на шию і пригорнула до себе. Ми міцно обнялися й довго так стояли удвох. Мені кортіло поцілувати її, та я не хотів усе зіпсувати.

Тільки взяв її лице в долоні і глянув їй у вічі, що сяяли, мов зорі.

— Що ти робиш сьогодні увечері? — запитала вона раптом.

— Та нічого ще не планував… Можна було б…

— Авжеж, — сказала вона.

Ми всміхнулися.

Треба було десь зустрітися. В її готелі аж кишіло газетярами, та й усі громадські місця теж не надавалися до цього. Я запропонував їй завітати до мене. У моєму будинку був паркувальний майданчик усередині, і звідти можна було ліфтом піднятися простісінько до дверей моєї квартири. Там її ніхто не побачить. Вона погодилася.

Я ніколи і гадки не мав, що Александра прийде колись до мого помешкання. Проте, купуючи житло за гонорар від першої моєї книжки, я думав про неї. І квартиру в Вест-Віллиджі я хотів для неї. Тож коли агент із нерухомості припровадив мене сюди, я був просто-таки приголомшений, бо втямив: їй ця оселя сподобалася б. І не помилився: вона була в захваті. Коли двері ліфта відчинилися простісінько в помешкання, вона аж скрикнула:

— О боже, Маркі, як мені подобаються такі квартири!

Я страшенно запишався, тим паче тоді, коли ми посідали на терасі, де було повно квітів.

— Ти сам доглядаєш рослини? — запитала вона.

— А певно. Хіба ти забула, що я садівник за фахом?

Вона засміялася