Книга Балтиморів - Жоель Діккер

— У мене є ідеї щодо розвитку підприємства, — пояснив дядечко Сол дідусеві, який недовірливо дивився на нього.

— А нащо його розвивати? Чом би не лишити як є? Ви з того покоління, яке не бачило війни, і вважаєте, що все знаєте.

— Професор Гендрикс каже, що…

— Хто такий цей Гендрикс?

— Мій викладач із управління в університеті. Він каже, що на підприємство треба дивитися в двох аспектах: або я хочу когось з’їсти, або згоден, щоб мене з’їли.

— І твій викладач не має рації. Занепадаєш саме тоді, коли хочеш будь-що зростати.

— Але якщо бути надто обережним, то ніколи не виростеш і врешті тебе задушить дужчий.

— А твій викладач створив бодай одну фірму? — запитав дідусь.

— Здається, жодної, — похнюпився дядечко Сол.

— Бач, а я створив! І моє підприємство діє добре. Твій викладач знається на медичному обладнанні?

— Ні, але…

— Оце вони такі, університетські викладачі, завжди теорії будують. Твій професор не створив жодної фірми і нічого не тямить у медичному обладнанні, а хоче орудувати фірмою «Ґольдман і компанія».

— Та зовсім ні, — намагався заспокоїти його дядечко Сол, — просто в нас є декілька ідей.

— Ідеї? І які ж це?

— Щоб продавати наше обладнання не лише у Нью-Джерсі.

— Ми вже й так можемо постачати його куди завгодно.

— А клієнтуру маємо?

— Небагато. Але ми вже давно збираємося відкрити філію на Східному узбережжі.

— Еге ж, ти говорив про це ще тоді, як ми були дітлахами, а все так і стоїть на місці.

— Рим не за один рік будували, Соле!

— Професор Гендрикс вважає, що єдиний спосіб розширитися — це повідкривати філії в усіх штатах. У кожному буде контора і склад товару, що дозволить зав’язати стосунки з клієнтами й оперативно реагувати на їхні запити.

Дідусь невдоволено скривився.

— І де ти візьмеш гроші на те, щоб відкрити ті філії?

— Треба залучати інвесторів. Ми можемо відкрити офіс у Нью-Йорку, де…

— Еге, офіс у Нью-Йорку! Ти ба який! А Секокус у Нью-Джерсі для тебе недостатньо розкішний?

— Та не про це ж ідеться…

— Досить, Соле! Не хочу більше слухати цих дурниць! Я господар моєї фірми чи хто?

Минули два роки, впродовж яких дядечко Сол більше не заводив балачки зі своїм батьком про ідеї з розвитку фірми «Ґольдман і компанія». І почав перейматися громадянськими правами. Професор Гендрикс був чоловіком з лівими поглядами, боровся за громадянські права. Дядечко Сол взяв участь у деяких його заходах. За тієї ж таки пори в нього почався роман із професорською донькою, Анітою Гендрикс. Приїжджаючи до Секокуса, він говорив про «захист інтересів» і «активні дії». Почав супроводжувати професора Гендрикса й Аніту в їхніх протестних акціях. Але його поведінка страшенно розлютила дідуся. Це призвело до сварки, внаслідок якої вони не розмовляли цілих дванадцять років.

Сталося це квітневої ночі 1973 року, під час весняних вакацій, коли дядечко Сол приїхав до батьків у Секокус. Добігала вже дванадцята ночі, дідусь ходив туди-сюди вітальнею, нетерпляче очікуючи сина.

Він весь час брав до рук і знову жбурляв на стіл примірник «Тайм».

Бабуся була нагорі в спальні. Кілька разів благала вона дідуся, щоб він укладався вже спати, але той і слухати нічого не хотів. Він прагнув почути пояснення від сина. Врешті бабця задрімала. Розбудив її несамовитий галас. Крізь підлогу пробивався глухий дідусів голос.

— Соле, Соле, дідько б тебе вхопив! Ти розумієш, що ти оце накоїв?

— Це не те, що ти думаєш, тату.

— Я думаю про те, що я бачу, а бачу я, що ти вскочив у неабияку халепу!

— У халепу? А ти, тату, розумієш, що ти не робиш, коли відмовляєшся протестувати?

Розізлила дідуся світлина, що містилася на обкладинці «Тайму»: демонстрація, яка відбулася тиждень тому у Вашингтоні. У перших лавах чітко видно було дядечка Сола, тітоньку Аніту і її батька, який звів кулак. Дідусь боявся, що це погано скінчиться.

— Поглянь, Соле! Поглянь на себе! — кричав він, махаючи тим часописом у нього перед очима. — Знаєш, що я вгледів на цій світлині? Купу прикрощів! Величезну халепу! Що ти хочеш, га? Щоб по тебе прийшли з ФБР? А про фірму ти подумав? Знаєш, що зробить ФБР, якщо вважатиме, що ти становиш загрозу? Воно і твоє життя знівечить, і наше. Пришле сюди податкову інспекцію, та й буде кінець компанії! Ти цього хочеш, еге?

— Тобі не здається, тату, що ти переборщив? У всьому світі відбуваються демонстрації, й нічого поганого я в них не бачу.

— Від ваших демонстрацій ніякого користі, Соле! І поглянь на речі тверезо! Це погано скінчиться, ось що з цього ти матимеш. Тебе врешті уб’ють, та й годі!

— Хто мене уб’є? Поліція? Уряд? Оце нічогенька правова держава!

— Соле, відколи ти зв’язався з цим професором Гендриксом, особливо з його донькою, ти занадто захопився тими клятими громадянськими правами…

— У його доньки є ім’я, — урвав його дядечко Сол.

— Еге ж, Аніта. Так ось, я не хочу, щоб ти з нею зустрічався.

— Послухай, тату, а чому це?

— Бо вона погано впливає на тебе! Відколи ти зустрічаєшся з нею, то весь час опиняєшся в кепських ситуаціях! Весь час на тих демонстраціях! Гарний вигляд ти матимеш, коли провалиш іспити, бо тільки плакати готуєш і листівки, замість того, щоб навчатися. Подумай про своє майбутнє, заради бога! Твоє майбутнє тут, у нашій фірмі.

— Моє майбутнє з нею.

— Не верзи дурниць. Це її татуньо промив тобі мізки, еге? Поясни, як це ти з доброго дива став таким палким захисником громадянських прав? Що з тобою сталося, га?

— Її батько тут ні до чого!

Бабуня чула, що тон тієї суперечки зростає, та не наважувалася спуститися. Вона гадала, що відверта розмова корисна буде для обох. Проте суперечка потроху обернулася на справжнісіньку сварку.

— Не розумію, чому ти не довіряєш мені, тату. Чому ти весь час вважаєш, що повинен усе тримати під контролем.

— Соле, та ти геть з глузду з'їхав! Невже ти не розумієш, що я непокоюся за тебе?

— Непокоїшся? Та невже? І що ж тебе так непокоїть? Хто успадкує фабрику?

— Я боюся, що внаслідок усіх оцих історій із громадянськими правами настане такий день, коли ти просто зникнеш!

— Зникну? Оце я й збираюся зробити, щоб ти знав! Мені вже в печінках сидять твої дурнуваті балачки! Ти хочеш скрізь керувати! Всіма