Стань моїм першим - Адалін Черно

Кіра

Кирило не приїжджає до мене тиждень. Ввічливо говорить телефоном, що йому ніколи, він зайнятий, приїде завтра і… не приїжджає. Я чекаю на нього щодня, але ввечері він надсилає повідомлення й моя ніч минає на самоті. Доводиться абияк змушувати себе збиратися на роботу. Нінка, звісно, мій стан помічає, але запитань не ставить. Хмуриться тільки й дивиться підозріло.

— Привіт, — бадьоро каже вона, коли я заходжу в підсобку, щоб переодягтися в робочу форму.

— Привіт.

— Як сьогодні почуваєшся?

— Непогано.

Нінка знає про те, що останнім часом я відчуваю сильну слабкість. Кілька разів їй доводилося брати на себе столики, тому що я ледь не зомліла. Після цього вона стояла наді мною і стежила, щоб я добре їла.

— Я картоплі насмажила вдома та пару яєць, а ще овочі й фрукти взяла, — повідомляє Шорохова. — Ти ж нічого не готувала? Я не розрахувала і вийшло на двох.

Нінка, звісно ж, бреше. Вона навмисне приготувала багато, щоб я теж поїла. Я брати їжу на роботу перестала, просто тому що готувати мені її ніколи. Весь вільний час від ресторану я присвячую телефону та мережі. Не можу не шукати нову інформацію про нього, шерстити інтернет у пошуках. Я хочу знати, чому він не приїжджає, чому мене ігнорує.

У зал із Нінкою ми виходимо разом і майже одразу беремося до роботи. Ранні відвідувачі — не рідкість. У нас у ресторані непогані сніданки, а неподалік розташований великий бізнес-центр. Деякі співробітники вважають за краще снідати в нас, а не вдома, тому роботу ми знаходимо відразу.

До обіду відчуваю звичну втому і все ж таки здаюся Нінці й беруся за її картоплю та фрукти. Стає значно краще, але до зали я однаково повертаюся втомленою.

— Кіро… — Нінка зупиняє мене на виході з підсобки. — Там така справа…

Вона мнеться, а я починаю нервувати.

— Щось сталося?

— Там твій батько приїхав.

— За мною?

— Начебто просто в ресторан.

— І що? — я знизую плечима й беру тацю у Нінки з рук. — Іди обідай. Я впораюся.

Нінка намагається мене зупинити, але я вперто йду вперед. Знаю ж, що тато прийшов сюди навмисне, щоб подивитись, як я працюю і справляюся. Обводжу поглядом напівпорожній у цей час зал і, захопивши дві теки меню, прямую до столика.

— Добридень, — говорю з усмішкою на обличчі й роздаю меню. — Бажаєте зробити замовлення відразу?

Супутник батька відповідає відмовою, а тато пильно дивиться на мене і, підібгавши губи, хитає головою.

Я відразу відходжу від столика та йду до інших відвідувачів. Не так уже це і складно. Тато жодного слова не сказав. Подивився, звісно, вовком, але він має право: я пішла з дому та відмовилася від його грошей, щоб показати свою самостійність.

Рівно за п’ять хвилин підходжу до їхнього столика знову, готова приймати замовлення. Батько, крім пильного примруженого погляду, спрямованого на мене, ніяк не виказує того, що ми родичі. Наче ми чужі одне одному люди. Прийнявши замовлення, передаю його на кухню. Я обводжу поглядом зал, ніхто мене не кличе. Цієї миті чомусь думаю про те, що хочу додому. У своє велике двоспальне ліжко, до вже приготованих на кухні сніданків та безтурботного життя.

Зрозуміло, це все тимчасове. Омана. Я швидко опановую себе, втираю сльози, що скупчилися в куточках очей, і йду працювати. Обслуговую клієнтів, вправно маневруючи між столиками. Звідкись з’являється зайва енергія. Чи то я просто хочу показати батькові, що здатна працювати, чи це Нінчин обід створив справжнє диво.

Батько з другом сидять приблизно годину, після чого просять рахунок. Я відношу їм чек та термінал. Батько проводить оплату, і я бажаю їм приємного вечора. Втім, сподіватися, що батько просто піде, не доводиться. Його партнер по столику йде першим. І тільки потім тато кличе мене до себе. Розумію, що не відкрутитися й доведеться поговорити.

— Чогось ще бажаєте? — вдаю, що не розумію, навіщо батько мене покликав.

— Присядь, Кіро, — стомлено каже тато.

— Мені заборонено сідати за столики до відвідувачів.

— Я не відвідувач, Кіро, я твій батько, — каже з натиском. — Сідай.

Оглядаюся. Розумію, що вибору я не маю. Якщо не сяду — тато в ту ж хвилину доб’ється мого звільнення й ми однаково поговоримо, тільки роботи в мене більше не буде. Сідаю навпроти, складаю руки попереду себе на столик і пильно дивлюся на тата.

— Не втомилася ще в самостійність грати? — запитує.

— Я не граю.

— Граєш, Кіро. На нервах у мене, як професійний музикант граєш. Припиняй. Звільняйся, повертайся додому.

— Ні.

— Кіро, — застережливо промовляє батько.

— Я повернуся, тільки якщо ти дозволиш працювати.

— Здалася тобі ця забігайлівка? — кидає роздратовано. — Повертайся. У тебе навчання скоро. Університет не відкриють, ймовірно, доведеться переводитися і продовжувати вчитися тут.

— Тато, я хочу жити своїм життям і вирішувати за себе сама. Я не вибирала той факультет, куди ти мене відправив вчитися, але я і слова тобі не сказала. Зараз я просто хочу працювати, але ти й тут намагаєшся мене проконтролювати.