Стань моїм першим - Адалін Черно

— Я хочу, щоб ти здобула гідну освіту і продовжила мою справу. У мене компанія, Кіро… і вона дістанеться тобі в спадок.

— А якщо я не хочу?

Тато стискає щелепи, але нічого не відповідає, натомість запитує:

— Де ти зараз живеш?

— У подруг, — брешу з легкістю, до того ж це майже правда. Я справді жила з Нінкою та Віркою… спочатку.

— Ти жодного разу не з’явилася там за останній тиждень.

— Ти стежиш за мною? — видаю ошелешено.

— Не стежу. Але ти моя донька і я хвилююся за твій добробут.

— Мені щось загрожує? — запитую в батька прямо.

— Ні, але… ми повинні бути обережними. Ти повинна. Кіро… повертайся.

— Я… я не можу, тату.

— Ти так і не сказала, де живеш.

— Це має значення?

— Грошей у тебе немає, картки я тобі заблокував. Зняти щось гідне ти не могла, та й недороге теж, зарплату тобі тут платять мізерну й ти ще жодної копійки не отримувала. Кіро… — батько хмуриться.

— Я живу з чоловіком, — поспішаю заспокоїти тата.

— Ось як? І на скільки років він старший?

— Тату…

— Кіро! — практично гаркає. — Повірити не можу, що ти обрала замість моїх грошей роль утриманки. Так ти хотіла? Мати папіка й працювати в дешевому ресторані?

— У мене немає папіка!

Я різко встаю з-за столу.

— Сядь!

— Розмову закінчено. У мене своє життя, і я маю право розпоряджатися ним так, як хочу.

— Я однаково дізнаюся, з ким ти живеш! — каже батько.

Я сідаю назад за столик. Усвідомлюю, що маю щось сказати чи зробити, щоб тато припинив копати.

— Не треба дізнаватися. Я скажу. Його звати Єгор. Він однокурсник Нінки. У нього однокімнатна квартира, від бабусі дісталася. Він дуже хороший, тату. Дбайливий, уважний і він дуже сильно мене кохає. На руках носить, уявляєш? І я його кохаю. Не чіпай його, тату, будь ласка. І не заважай нам, дозволь мені пожити окремо.

Попри те, що останніми тижнями між нами з татом була незлагода, моя маніпуляція спрацьовує. Батько прогинається, важко зітхає, але його голос пом’якшується, коли він каже:

— Дозволь тобі знайти краще місце.

— Мені тут подобається, я з Нінкою працюю.

— Я знайду і їй краще місце. Цей заклад — не місце для моєї доньки.

— Добре, — жваво погоджуюсь я. — Але ти не будеш вимагати мого повернення.

— Не буду, — йде на поступки. — І зніму блокування з твоєї картки.

— Татусю!

Я зображую той рівень радості, на який здатна, зважаючи на останні події. Сиджу з татом ще деякий час, вигадую історію про Єгора, хоча вигадувати здебільшого не доводиться, я просто домальовую те, чого хотіла б із Кирилом — довгі прогулянки набережною, шикарні букети квітів, освідчення в коханні. Я настільки захоплююся, що якоїсь миті батько просить мене познайомити його з Єгором.

— Обов’язково, тату, але трохи пізніше. Я хочу бути певна, що між нами все серйозно.

— Ти живеш із ним, Кіро!

— Так, але… будь ласка, не тисни на мене.

Дивно, але це спрацьовує. Тато, мабуть, скучив, поки мене не було, тому щойно я змінюю гнів на милість, він поступається.

Неохоче, але тато все ж таки йде з ресторану, і я повертаюся до роботи, успішно закінчуючи зміну. Дорогою додому повідомляю Нінці радісну новину про те, що незабаром ми з нею будемо працювати в іншому, пристойнішому місці. Подруга, варто зауважити, задоволена більше за мене. Навіть плани починає будувати далекосяжні.

На черговій зупинці ми розходимося. Я їду до Кирила, а Нінка додому до Вірки.

Я настільки втомлена й розгублена, що коли заходжу у квартиру, не одразу розумію, що знаходжуся в ній не одна. Тільки коли роззуваюся, бачу поряд зі своїм взуттям туфлі Багрова. Моє серце пропускає удар. А потім ще один, поки не розганяється все сильніше. Кирило тут. Приїхав. Я швидко скидаю одяг і прямую до вітальні, де панує напівтемрява. Я тягнуся до вимикача, щоб увімкнути світло, але різко відсмикую руку від хрипкого наказу:

— Не чіпай.

Я завмираю. Зупиняюся і, коли очі звикають до пітьми, можу розгледіти Кирила, який сидить у кріслі. Чується стукіт склянки об дерев’яну поверхню столика. Я не бачу, але думаю, що Кирило щось п’є.

— Ти не казав, що приїдеш, — тараторю від хвилювання.

— Вирішив зробити сюрприз. На роботі звільнився раніше.

Я відчуваю, що він п’яний. З голосу, який заплітається, з ноток злості, яких зазвичай там немає. Він чимось незадоволений, але поки що не говорить чим. А я місця собі не знаходжу. Так і стою посеред вітальні. Хочу підійти, але не знаю, чи підпустить до себе.

— Іди сюди, Кіро, — полегшує мої муки вибору. — Йди сюди.