Стань моїм першим - Адалін Черно

— Роздягайся!

— Що?! — розгублено бурмоче подруга.

— Ганчір’я, говорю, знімай. Я потім усе поясню, зараз ніколи. Він може піти.

Він — це Кирило Багров. Чоловік на п’ятнадцять років старший за мене. Моє кохання з першого погляду. Нерозділене. Поки що. Я сподіваюся це виправити.

— Господи, що відбувається взагалі? — запитує Нінка, стягуючи із себе сукню.

— Мені лахи звичайні потрібні, інакше він не повірить.

Я швидко знімаю із себе сукню від відомого дизайнера й тицяю її в руки шокованій подрузі. Як добре, що сьогодні в клуб я з Нінкою пішла, а не з Вірою. Віру я, звісно, теж люблю, вона друга моя близька подруга, але вона б нізащо не влізла в мою сукню, а я б у її ганчірках утопилася.

— І туфлі давай. У тебе ж тридцять восьмий?

— Угу.

— Супер. Трохи завеликі, але не страшно.

— А мені у твоїх як ходити накажеш?

— Сиди. Ніночко, будь ласка, я тобі такі ж лабутени куплю, тільки твого розміру. Або будь-які інші брендові. Які захочеш.

Трохи побурчавши, подруга все ж таки погоджується.

— Будь-які, ти сама сказала! — тицяє в мене пальцем і морщиться, коли надягає мої лабутени.

Я ж потопаю в її черевиках. У нас, здається, не тільки різний розмір, а й ширина стопи, і підйом. Бідна Ніна.

— Тримай! — простягаю їй свою сумочку.

— Стій, — хапає мене за руку. — Сережки знімай. Вони у тебе коштують, як моя автівка.

— Блін, точно.

Я швидко стягую із себе сережки й простягаю їх Ніні. Вона очі закочує й ховає сережки в сумочку. Вуха в неї не проколоті, так би поносила автомобіль на собі хоча б один вечір.

— Однаково не схожа на біднячку, — констатує Ніна, шкутильгаючи за мною в дуже вузьких туфлях. — Постава в тебе царська.

Я починаю сутулитися й дивлюся в дзеркало. Стрьомно виглядає, тому вирішую бути собою. Плечі розправляю, голову задираю вгору. Ніна має рацію, царська порода, хоча в нашому роді царів не було. Тато у свій час захопився цим, перевіряв. Один із наших давніх предків простолюдином був, який навіть читати не вмів. Ну і священника начебто знайшов.

— Все, бувай, моя багата подруго, тепер нам не по дорозі.

— А до кого ти так поспішаєш хоч скажеш?

— Завтра. Якщо вигорить.

Я дуже сумніваюся, що вдасться, але в рішенні привернути до себе увагу Кирила Багрова я впевнена, як Лепьошкіна у своїх псевдомарафонах.

Я про нього стільки років мріяла, що тепер маю хоча б спробувати.

У приміщенні клубу шумно й темно, але я швидко орієнтуюсь. Ми тут удруге за весь час. Клуб новий, відкрили його нещодавно, але майже вся золота молодь тут. Власник молодий, подейкують, знає, що потрібно безперебійним гулякам та шукачам пригод.

Кирило сидить за ВІП-столиком сам. Перед ним склянка з віскі, у руках телефон, від якого не відриває погляду. Гарний, зараза, настільки, що подих спирає. Я дозволяю собі помилуватися ним кілька секунд, після чого рішуче наближаюся. Не вистачало ще, щоб мене випередила якась провінційна дівиця. Таких тут також багато. Папіків собі шукають.

— Привіт, — вимовляю я, зупинившись біля його столика. — Я присяду?

Не чекаючи дозволу, я приземляюся навпроти під пильний погляд Кирила. Він мовчить, але дивиться неприязно, я б навіть сказала роздратовано. Ну, це поки що. Я обов’язково це виправлю. Усміхаюся чарівно й киваю на віскі:

— Не важко пити без закуски?

Переодягатися мені треба було, щоб під його допитливим поглядом не спалитись. Він народився із золотою ложкою в роті, знає всі брендові манатки напевно. Мої лабутени одразу спалив би, як і сумку від Луї Віттон.

Дівчата мого рівня не підсідають до ледве знайомих чоловіків у клубі й не намагаються нав’язати їм своє товариство. Вони виходять заміж за домовленістю батька за чоловіка з приблизно такою самою, як у нас із ним, різницею у віці. Або за багатого мажорика, який звик витрачати батьківські гроші. Одного такого тато мені вже знайшов, але я одразу ж його відкинула. Він пів години говорив словами, значення яких не знаю не тільки я, а й гугл. Не мій рівень, коротше.

— Ти переплутала столики? — каже холодно.

У мене мороз шкірою від його тону та погляду, яким він на мене дивиться. Пробирає. Я міцніше стискаю в руках свій телефон. Потрібно було телефон теж Нінкин узяти. Він у неї пошарпаний, а в мене новенький, тільки купила. Остання модель. Їх, здається, ще з-за кордону навіть не завезли. Чорт…

— Не переплутала, сподіваюся, — усміхаюся, намагаючись бути грайливою.

— Тобі вісімнадцять є? — погляд Кирила проходить по мені сканером.

— Неповнолітніх сюди не пропускають.

У мене в роті пересихає. Я сім років його не бачила, а не розмовляла… ніколи, загалом. Він дорослий, тому спільних тем для розмови в нас ніколи не було. Наші з ним батьки дружать і бізнес спільний ведуть. Поки я навчалася за кордоном, могла лише новини про нього читати. А раніше я дитиною була й мене до столу, де ведуться дорослі розмови, не пускали.