Коли повертається веселка - Анастасія Винник
– Вибач мені, мамо, – сказав він. – Я люблю тебе.
– Вона не чує, – сказав схвильований Тік.
Він десь читав, що творчі особистості легко божеволіють, і найменше хотів, щоб це сталось з Дмитром.
– Ні, вона все чує і бачить, – спокійно заперечив хлопець.
– Як на мене, нам треба додому, – обережно зауважив Тік.
Дмитро махнув головою. І тут в палату зайшли лікар і два санітари.
– Доброго дня, – сказав Тарас Олегович. – Я Тетянин лікар. – Він стримано усміхнувся. – Бачу, ви знайшли втікачку. А ви, напевно, Дмитро?
Хлопець кивнув.
– Ну, шановні, я мушу забрати хвору, – сказав Тарас Олегович.
– Куди?! – вигукнув Дмитро. – На операцію?
– Ні, спочатку треба зробити певні обстеження.
Санітари посунули ліжко і повезли до виходу. Караваєв відійшов.
– Ви їй не зашкодите? – спитав Дмитро.
Лікар запхав руки в кишені халату:
– Ніхто не міг зашкодити вашій мамі більше, аніж вона сама.
– Можна, я залишусь в палаті? Я чекатиму на неї…
– Дмитре. – Тарас Олегович узяв його за плече. – Я добре розумію ваші почуття, але дозволити не можу. Ось моя візитка. Зателефонуйте мені післязавтра зранку.
– А завтра? Чому не можна завтра?
– Завтра вашу маму будуть готувати до складної операції, і я не матиму новин для вас. Тому потерпіть трішки.
– Коли розпочнеться операція?
– Об одинадцятій ранку.
– Скільки часу триватиме?
– Важко сказати. Не менше трьох годин.
– Отже, можна прийти о другій?
– Так, не раніше.
Коли вони вийшли з лікарні, Караваєв запитав:
– Дмитре, ти вмієш водити авто?
– Так.
– Жоро, нехай Дмитро сяде за кермо, – сказав Тік, підійшовши до «хаммера».
Жора кинув цигарку на землю:
– Ваша воля. А права в нього є?
– Його права – це я, – відповів Караваєв. – Димко, сідай за кермо. Ця тачка нічим не відрізняється від інших, окрім габаритів і коробки передач, вона тут механічна.
– Немає значення, – сказав Дмитро, сідаючи на місце водія.
Тік сів поряд:
– Поїдемо до мене. Повечеряєш нормально, заночуєш. Можеш узагалі переїхати до мене. Я віддам тобі половину другого поверху, матимеш спальню, майстерню і ванну кімнату. Хочеш майстерню, як у справжніх художників? І дівчину свою бери. Місця достатньо, ти бачив.
– Дякую, я подумаю.
– Рушай повільно, бо злетимо. Пам’ятай – «хаммер» ширший, ніж усі тачки.
Дмитро обережно виїхав зі стоянки і так само обережно повів автівку по Білгородському шосе.
– Додай газу! – наказав Караваєв.
– Я її ще не відчуваю, – сказав хлопець, легко натискаючи педаль газу.
– Ось, тепер нормальна швидкість, – задоволено сказав Тік.
– Ненормальна, – бурмотів позаду Жора. – Сто десять у місті не можна.
– Від кого чую? – вигукнув Караваєв, повертаючись до нього. – І хто тобі сказав, що ми їдемо сто десять?
– А я «хаммер» відчуваю, як бабу, – ревниво сказав той.
– Добре, – махнув рукою Тік. – Дмитре, давай повільніше.
Проїжджаючи повз пам’ятник велосипедистам, що загинули на дорозі, Дмитро скинув швидкість до дев’яноста і повернув на шляхопровід.
– Добре їздиш, – сказав Караваєв. – Маєш колеса?
– Ні, але вже збираю гроші.
– А яку хочеш?
– Недорогу і надійну.
– Надійними бувають тільки дорогі машини. Ось що, завтра поїдемо по салонах, вибереш те, що хочеш.
– Завтра? Я не можу завтра… бо мама…
– А що мама? Від того, що ти не поїдеш, їй легше не стане.
– Мені треба подумати…
– Ось і подумай. Поїдемо і розвієшся від усього цього… – Караваєв невизначено повів рукою.
* * *Таня глибоко вдихнула, і у сонячному сплетінні немов перевернувся важкий камінь. Серце пропустило один удар і, опам’ятавшись, застукало в повільному ритмі.
Годинник показував пів на другу. До операції залишалось майже десять годин. Вона повернулась на бік, обличчям до вікна. Легкий вітерець бавився фіранкою, і у світлі повного місяця на підлозі та стінах палати з’являлись і зникали дивні фігурки. Вони нагадували звірів і домашніх тварин, людей і птахів, квіти і букви. Дві фігурки дуже нагадували левеня і черепаху зі старого мультику.
– Я на сонечку лежу, – проспівала Таня, і черепаха з левеням, танцюючи, зникли у складках фіранки. – Романе, коханий, де ти? Прийди до мене! – Вона
