Коли повертається веселка - Анастасія Винник
– Не хотіла.
– Навіщо вона це зробила?
– Запитай у неї.
– А яке в неї було прізвище?
– Зоріна. Це дівоче прізвище, а по батькові ти Демиденко.
– Демиденко? – Дмитро насупився. – Василю Максимовичу, все так несподівано. Вибачте, мушу йти, мені треба побачити маму… Вибачте.
Він узяв наплічник.
– Я не хочу, щоб ти йшов, – сказав Тік, забравши долоню з щоки. – Ось… я нервую. Ми так і не пообідали… Але ти маєш рацію, ти мусиш побачити маму. – Він запхав руку до кишені. – Ось тобі моя візитка, подзвониш мені, я чекатиму.
– Добре, я подзвоню.
Тік розвів руки і усміхнувся:
– Може, обіймеш мене?
Декілька секунд Дмитро дивився йому в очі, а потім рвучко обійняв його і прошепотів:
– Я… я зателефоную, – і звільнився з міцних обіймів Тіка.
– Жора тебе відвезе.
– Не треба, я сам, тут недалеко.
– У нашому селищі пішки не ходять, – сказав Караваєв, – можна втрапити у халепу.
* * *Під’їжджаючи до шлагбаума, Таня зателефонувала сину.
– Мамо, я зараз приїду до тебе, – сказав він. – Ти в Помірках?
– Ні, я стою на в’їзді в Сокольники. А ти ще в Караваєва?
– Так.
– Це добре, – зраділа Таня. – Скажи йому, що я приїхала.
– Василю Максимовичу, – сказав Дмитро, – мама тут, поряд.
– Де?
– Вона стоїть… Мамо, де ти стоїш?
– Біля шлагбаума, біля заправки, – відповіла Тетяна. – Дай телефон Караваєву.
– Тетяно, я ж сказав, що зателефоную вам, – почула вона скрипучий голос. – Я своє слово тримаю.
– У мене немає часу чекати, – сказала Таня.
– Це ваші проблеми. Дмитра зараз привезуть до вас.
– Василю Максимовичу, я не розумію, чому ви відмовляєтесь поговорити зі мною? Що, ваша сім’я мене так ненавидить?
З обличчя хлопця Караваєв зрозумів, що він чує їхню розмову.
– Ви помиляєтесь, – відповів він.
– Помиляюсь? – вигукнула Таня. – Мені залишилось жити лічені години, а ви не можете поговорити зі мною?
– Ми можемо поговорити по телефону.
– Добре. Скажіть, де Роман?
– Він далеко.
– Дайте номер його телефону.
– Там немає роумінгу.
– Він що, на іншій планеті?
Тік не відповів.
– Ідіть до біса! – крикнула Таня. – Дайте телефон синові.
– Добре, дам, але хочу запитати: це редактор вам розказав, де я живу?
– Який редактор?
– Осока, який ще?!
– Нічого він мені не казав, він навіть на мої дзвінки не відповідає. А знайти вас не так уже й складно – ви особистість достатньо відома.
– Відповідь вичерпна, – сказав Тік і передав телефон Дмитрові.
– Мама, зачекай, я тобі передзвоню.
Хлопець вимкнув телефон і подивився на Караваєва.
– Чому ви не хочете побачитися з мамою?
– Розумієш, мій хлопчику, бувають обставини…
– Ні, не розумію. Не буває обставин, через які можна відмовляти хворій людині. Я не думав, що ви такий.
– Який?
– Безсердечний. Я йду. – Дмитро швидким кроком попрямував до дверей.
– Дмитре, стій! – крикнув Тік, але хлопець не обернувся.
Караваєв вибіг за ним у коридор:
– Зачекай, кажу! Добре, я зараз передзвоню, і маму пропустять сюди. Та зачекай ти! Дай слухавку!
Дмитро зупинився і віддав телефон. Тік одну руку тримав біля серця, а другою притискав телефон до вуха:
– Охорона? Караваєв турбує. Там біля вас жінка ще стоїть? Дмитре, яка у мами машина?
– Світло-сіра «інфініті».
– На світло-сірій «інфініті», – повторив Тік. – Пропустіть її… Треба зав’язувати з бухлом, – сказав він, скривившись.
* * *Таня в’їхала на доріжку, і ворота за нею зачинилися.
Перед будинком красувався величезний фонтан.
«Десь я бачила щось схоже», – подумала вона, але не хотіла згадувати – будь-яке напруження посилювало біль у голові і наче вмикало маленький молоток, що гулко стукав по тімені.
З дверей будинку вискочив Дмитро, махнув їй рукою і збіг з ґанку. Таня зупинила авто. Син відчинив дверцята і подав їй руку. Спираючись на неї, Таня вийшла і побачила невисокого худого чоловіка, що спускався сходами.
Підійшовши ближче, він усміхнувся і простягнув руку:
– Караваєв. Радий познайомитись.
Таня потисла йому руку:
– Я теж рада.