Коли повертається веселка - Анастасія Винник

– Михайле! – гримнула Софія. – Допоможи мені!

Осока вийшов із кімнати:

– Ладна? Звідки? – На його обличчі гуляла дурнувата усмішка.

– Допоможи мені! – сказала Софія. – Ти що, не бачиш, їй зле! Таню, ходімо в кімнату, на диван, ляжеш.

– Ні, мені не можна лягати. – Таня сіла на диван. – Мені треба їхати. – Вона знову закашляла.

– Можна чаю… гарячого… солодкого? – Вона заплющила очі.

«Головне – не лягати», – подумала вона, але слабкість затягувала її в теплу легку безодню.

– Агов! Таню, твій чай, – почула вона Софіїн голос.

– Тобі допомогти? – Тримаючи горня, Софія сіла поряд.

– Дякую, я сама.

Гарячий напій полегшив біль.

– Михайле, мені треба адресу Караваєва, – сказала Таня, віддавши горня Софії.

Осока витягнув губи рурочкою і схрестив руки на грудях.

– Мені потрібна адреса! – повторила Таня.

Осока захитався на п’ятах:

– Я не маю адреси.

– Тоді скажи, де його дім. Ти ж був там!

Осока захитав головою:

– Я дав слово.

– Кому?

– Караваєву. Я пообіцяв чекати його дзвінка.

– Чекати дзвінка? А якщо він ніколи не зателефонує? Що тоді?

– Тетяно. – Він покірно скинув руки. – Я зробив усе, про що ти просила, навіть більше. Я знайшов родича твого Романа, я дав йому твій телефон і більше я нічим допомогти не можу. Я шкодую, що вплутався в цю брудну історію, мені треба було відвалити, тільки-но я вийшов від цього бандита! Ти хоч знаєш, хто він такий?

– Так, я мала час дізнатися, але в Інтернеті немає його адреси. Михайле, де він живе?

Осока підійшов до дверей і зупинився.

– Розмову закінчено, – сказав він, стоячи спиною до Тані. – Знаєш, мені ще жити в цьому місті, а Караваєв – людина небезпечна.

– Отже, мені тут не жити? Так? Мій син зараз у Караваєва, а я нічого про це не знаю. Мені ніхто не телефонував, немов мене взагалі не існує. Я не розумію, що відбувається! Про що ви говорили з Караваєвим?

– Я пообіцяв, – кинув Осока через плече.

– Ти чого повторюєш, як папуга! Про що ви говорили? Ти дізнався, де Роман?

Михайло повернув до неї здивоване обличчя:

– Ти що, не розумієш? Я дав слово.

– Дай номер його телефону.

– У мене немає його номеру.

– Ти брешеш!

– По-перше, я не брешу, а по-друге, таким тоном зі мною не треба розмовляти. Ти не уявляєш, в яку історію мене втягнула!

– Так розкажи!

– Ні, дорогенька, я нічого тобі не скажу. Все! До побачення!

– А як щодо ешафота? Може, збігаєш хоч раз у житті?

Михайло зблиснув очима і вийшов.

Софія мовчала, понуривши погляд у порожнє горня.

– Навіщо ти брехала мені, що його немає вдома?

Софія витягнула губи в рурочку, так само як її чоловік, і промовчала.

Зібравши в кулак останні сили, Таня вийшла з кімнати. Осока стояв у передпокої.

– Він живе в Сокольниках, в’їзд за заправкою, – сказав він. – Якщо запитає, хто сказав адресу, не здавай мене! Скажи, що все місто знає, де він живе.

Тік перестав ходити кімнатою і зупинився навпроти хлопця:

– Ось, тепер ти хоч щось знаєш про свою родину.

– Василю Максимовичу, ви нічого не сказали про мого батька. Де він?

Тік схрестив руки на грудях і продовжив міряти кроками кімнату.

– Чому ви мовчите? – запитав Дмитро, тремтячим голосом.

Караваєв не відповів, тільки притис руку до щоки, що сіпалась.

– Що ви приховуєте від мене? Мій батько не хоче мене знати? – Його голос зривався на фальцет.

– Він дуже хоче тебе бачити, – відповів Тік і зупинився.

– Тоді чому його немає тут?

– Тому що все відбулося дуже швидко. Щойно підтвердилось, що ти Романів син. Я навіть не знав, що Роман знався з твоєю мамою, не знав, що ти народився. Не хвилюйся, твій батько скоро приїде.

Дмитро похитав головою:

– Сумніваюсь.

– Чому?

– Тому що він ніколи не шукав мене. Я йому не потрібний, у нього, напевно, є сім’я, діти, я йому як кістка в горлі.

– По-перше, у твого батька немає ані сім’ї, ані дітей, а по-друге, знайти тебе не було жодної можливості – твоя мама змінила прізвище.

– Змінила? Вона мені не казала про це.