Коли повертається веселка - Анастасія Винник

– Запрошую до будинку. Ми саме збирались обідати.

– Я б хотіла поговорити і поїхати.

– Навіть не думайте! – вигукнув Караваєв. – Ми повинні сісти за сімейний стіл, ми з вами не чужі, нас об’єднує цей чудовий хлопець. – Одною рукою він обійняв Дмитра за плечі. – Що можу сказати? – Він подивився на зніченого онука. – Дуже дякую, що виростили такого красеня. Ну, прошу пройти до будинку, моя дружина… – Він осікся. – А ось і вона.

На порозі стояла молода жінка з великими очима і не в міру пухлими губами.

– Настю, познайомся, це Тетяна Ладна, мама нашого Димка.

Настя почала спускатися до них, й одразу ж з-за рогу будинку вискочив неголений худий чоловік:

– Васю! Ти здурів? Кого в хату кличеш? Звідки вона взялась? Я ж її…

Він не встиг закінчити речення, як квадратний чоловік, що вибіг за ним, затулив йому рот, взяв під пахви і поніс назад, за будинок.

Запанувала тиша. Тік притис долоню до щоки:

– Це мій родич, він п’яний. Він уже ловив «білку», і не один раз. Йому постійно ввижаються чудовиська і привиди. Ходімо в будинок.

Таня йшла поряд із сином і з холодним подивом помітила, що її настрій зовсім не змінився. Немов поряд ішла зовсім чужа людина, абсолютно їй байдужа. Вона деколи повертала голову і дивилась на Дмитра, але в її душі нічого не сколихнулось – немов душа замерзла, так і не дочекавшись тепла.

За обіднім столом усі мовчали, тільки було чути стукіт приборів і кроки прислужників, що приносили і забирали страви. І ось, за тривалий час, Таня сиділа за одним столом із сином, навпроти сидів дядько Романа – час радіти, але вона нічого не відчувала. Її це не злякало, тому що в холодній байдужості ховались правильність і закономірність усього, що відбувалось в її житті. У такі рідкісні моменти, коли життя дарувало можливість радіти, Таня перелякано оглядалась і скручувалась, немов їжак, виставляючи свої голки, мовби кажучи: «Це омана». Згадуючи найважливіші події, вона дивувалась, що вони ніколи не хвилювали її, вона приймала їх зі втомою столітнього мудреця. Навіть пісні, які вони з Романом слухали, під які танцювали, сьогодні були для неї переліком нот – душа вже не стискалась. І бажання бачити сина, стати його другом, повернути його любов було наче тупим і безнадійним.

Караваєв витягнув серветку з-за коміра сорочки і поклав на стіл:

– Як вам моя кухня?

– Дякую, смачно, – відповіла Таня.

– Я зрозумів це з вашого мовчання.

– Чай, каву? Кому що? – запитала Настя.

– Каву, – тихо відповів Дмитро. – Без цукру.

– Я б випила легкий зелений чай, – мовила Таня і подивилась на Караваєва. – Василю Максимовичу, мені треба з вами поговорити.

Караваєв нахмурився:

– Настю, принеси чай у мій кабінет. А мені, дорогенька, кави, півгорнятка і міцної.

– Тобі не можна, – заперечила Настя.

– Тоді чай, – покірно погодився Тік і вийшов з-за столу. – Міцний і у велике горня.

– Неміцний і в нормальне горня! – відрізала Настя і вийшла.

Караваєв щільно зачинив двері й запропонував Тетяні сісти. Він бачив, як вона вмощується, і його серце здригнулось – напевно, Катя була такою ж немічною і блідою в останні дні свого короткого життя. Караваєв махнув головою, відганяючи погані думки, і, повернувшись спиною до Тетяни, підійшов до вікна.

– Василю Максимовичу, – почув він слабкий голос, – дякую вам за все. Я щаслива, що ви прийняли Дмитра.

Тік повернувся до неї.

– І вам дякую, що знайшли мене, – сказав він, витримуючи зацікавлений погляд Тетяни. – Але ви не тому приїхали, щоб подякувати?

Таня кивнула і відвела погляд. Опершись руками в сидіння дивана, вона почала розгойдуватись туди-сюди. Караваєв подумав, що так роблять, коли хочуть приглушити біль.

– Вам недобре? – ввічливо запитав він.

– Так, мені зле, – відповіла вона. – Ви дійсно не маєте зв’язку з Романом? Це дуже важливо для мене. Ми бачились два тижні тому. – Таня сумно усміхнулась. – Я не встигла сказати йому про сина. Хоча… насправді я боялась сказати йому. А ви йому сказали?

– Я вже давно не розмовляв з Романом. І ось що я вам скажу: ви кажете неправду, що бачили Рому. Я не Осока, йому ви можете вішати на вуха все, що завгодно, а зі мною ці штуки не пройдуть.

З кожним словом Караваєва руки Тетяни тремтіли дедалі більше.

– Романа не було в Градні, – сказав Тік, вистрілюючи кожне слово, і замовк.

Таня витерла сльози:

– Це неправда, я бачила його, обіймала… це неправда!

– Це правда, – знову вистрілив Тік.

– Це неправда! – з надривом у голосі викрикнула Таня і незграбно підвелась із дивана. – Це ви брешете! Чому? Я прошу зовсім мало, я хочу почути його голос – і все! – Вона затнулась. – А може… – Її обличчя витягнулось. – Із ним щось трапилось?! Кажіть мені!

– Більше я нічого сказати не можу.

– Василю Максимовичу, я кохаю його, я хочу його побачити!

– Це неможливо.

– Чому?! – Таня намагалась