Коли повертається веселка - Анастасія Винник
– Стійте! – крикнув Караваєв. – Тетяно, плюньте на Романових батьків, Дмитро буде жити зі мною після… – Він хотів сказати «після вашої смерті», але вчасно замовк.
– З вами? А чому не з батьком?
– Тетяно, давайте не зараз. – Щока Караваєва почала смикатись. – Зараз я прошу не налаштовувати сина проти мене, будь ласка. У мене немає дітей, і я зроблю для нього все, що зможу. За цих кілька днів він став для мене… рідним.
Таня мовчки ковзнула поглядом по кімнаті. Кілька хвилин вона дивилась кудись крізь голову Тіка, а потім здригнулась і, немов прокинувшись, попрямувала до скляної шафи з колекцією.
– Я знаю цю рушницю. – Вона тицьнула пальцем в екземпляр, приклад якого був оздоблений карбованим візерунком. – Я бачила її в Градні, вона висіла на плечі чоловіка… ось цього чоловіка! – Вона показала на фото на стіні поряд із шафою. – Ось! – радісно вигукнула вона. – Спитайте в нього, він показав мені будинок Максима Роя. Так, це точно він, з ним ще була колі, з темними підпалинами.
– Цього не може бути. Цей чоловік і є Максим Рій, мій батько. Він помер п’ять років тому.
Таня похитнулась. Тік устиг підхопити її та підвів до дивана.
– Тетяно, я розумію… Пухлина в голові – справа серйозна: різні там ґлюки, голоси. Я одного разу так накурився, що бігав за деревами, а вони наче з води були зроблені, ось такі були ґлюки.
– Відведіть мене до авто… – Таня ледве вимовляла слова. – Мені треба в лікарню… Мене будуть шукати…
– У такому стані не можна за кермо. Жора вас відвезе.
Таня відкинулась на спинку дивана і нерухомим поглядом втупилась у стелю… Тік вибіг із кабінету і закричав:
– Жоро, сюди!
Той прибіг майже миттєво. За ним і Дмитро.
– Що з мамою? – запитав він.
– Шо-шо! Хвора вона, ось і все! Давайте її в «хаммер». Жора, відвезеш її в лікарню.
– Я теж поїду, – тремтячим голосом сказав Дмитро.
– Добре, і я з вами, щоб там проблем не було.
По дорозі до авто Таня зовсім обм’якла і повисла на руках у Жори.
– Шефе, здається, вона того…
– Мамо! – закричав Дмитро і схопив її за руку.
Але Таня не реагувала, хоча очі досі були розплющені.
Тік узяв її за зап’ястя, намацав пульс:
– Здається, все нормально.
– Вона знепритомніла? – налякано запитав син.
– Не думаю, вона б очі заплющила.
– Шефе, вона тримається за мене, – сказав Жора. – Отже, притомна.
– Швидко в лікарню! – Тік відчинив двері «хаммера».
Йому було справді шкода Таню.
Розділ 10Медсестра вийшла з палати і зиркнула на Караваєва та Дмитра:
– Ви її родичі?
– Це моя мама, – сказав Дмитро.
– Отож, схожий…
– А я його дід, – сказав Тік.
– Що з мамою?
– Зараз прийде її лікар, він усе вам розкаже. А поки що можете посидіти в холі.
Дивлячись на двері палати, Дмитро вагався.
– Пішли, – сказав Тік. – Чого тут стояти?
– Я хочу її бачити.
– І що? Вона ж нічого не розуміє зараз.
– Я хочу її бачити. – Із цими словами хлопець пішов до палати.
Медсестра спробувала зупинити його, але він відхилився і відчинив двері.
– Мамо, – мовив Дмитро, зупинившись біля ліжка, – вибач мені, будь ласка. Я не хочу, щоб ти помирала. – Хлопець повернувся до медсестри. – Якщо їй потрібна кров, візьміть мою, в мене така ж група. Або якщо ще щось потрібно, скажіть. – Він узяв Таню за руку. – Мамо, вибач мені.
Караваєв підійшов до нього:
– Дмитре, пішли.
Медсестра потопталась на місці, сказала, що дає їм п’ять хвилин, і зникла.
Дмитро мовчки дивився на нерухоме мамине обличчя, а потім почав говорити. Він говорив про горобчика із синьою плямкою, який прилітав на їхню лоджію, про те, як мама питала: «Він справді має синю плямку?» – «Так, – відповідав він, – немов його хтось синькою вимазав. Я обов’язково тобі його покажу. Горобці дуже цікаві істоти, вони мають свою мову. Вони сидять мовчки, допоки хтось із них щось не скаже, і тоді вся зграя здіймає неймовірний гамір». Він так і не показав горобця мамі.
Дмитро розповідав про свою дівчину, про те, що сумує за мамою, за її