Аецій, останній римлянин - Теодор Парницький

Аецій зблід.

— Не смій так казати про Літорія, — засичав крізь зціплені зуби, ледве стримуючи лють, — він був моїм найдорожчим другом… Ганьба тобі, Мецілію!… Чуєш?… Кажу це не як патрикій префектові, а як воєначальник своєму колишньому солдатові: ганьба римлянину, що чинить наругу над мертвим… нехай лише словом…

У свою чергу зблід Авіт.

— Я, Аецію, не хотів образити ні тебе, ні твоїх почуттів… і не хотів чинити наругу над мертвим… Але ж я галлієць і християнин, — моє серце не може не обливатися кров’ю від тих нещасть, які спадають на мою країну, і не може не краятися, коли полководець християнської імперії, права рука християнського патрикія, чинить огидні обряди та поганські віщування — ображає Христових єпископів і саму Христову науку… Не приховую від тебе, найславутніший: тішуся… подвійно тішуся з поразки Літорія. По-перше, бо от проявив свою силу Цар над царями, справедливо, згідно із заслугами розділивши поразку й перемогу. А по-друге тому, що шаленій голові твого друга не вдалося виконати жорстокого нелюдського заміру винищити весь народ, стерти з лиця землі саме готське ім’я…

Аецій дивився на нього вже без гніву, але погордливо і майже з жалем.

— І це має бути римлянин?! — скрикнув голосом, повним глузування та гіркоти. — Посесор, сенатор і префект преторію?!… Воістину, як же можуть встояти Рома, імперія та римський мир, якщо так промовляють найвищі державні мужі?!… Мені й справді важко повірити, Мецілію: невже ти щиро прагнеш, щоб над оцим Арелатом, над Нарбоною, над Бітургією і твоїми рідними Арвернами розтяг свою владу візіготський король, відриваючи їх од єдності римської імперії?!…

— Навпаки, Аецію, нічого так не прагну, як повернення до імперії Толози і Новемпопулонії, і Першої Аквітанії…

— Кажеш як дитина, найпресвітліший перфекте… як дитина, що їй м’яч упав до води, а вона стоїть не березі, плачучи та зітхаючи. Щоб повернути відібране у нас варварами, потрібно багато жертв, крові, убивств, боїв, руйнувань. Лише способом Літорія, який ти назвав жорстоким і нелюдським, можна здійснити твої прагнення…

— Не тільки, Аецію… ось глянь наліво…

Західну стіну прийомної кімнати преторію прикрашала гіпсова група, що складалася з двох фігур: римський легіонер у повному озброєнні часів Цезаря дружньо стискав десницю доброзичливо усміхнутого галла з довгими звисаючими вусами, у гостроверхому шоломі на голові, у широких штанях на великих товстих ногах, із величезним мечем в одній руці та продовгуватим щитом — у другій.

— Ось інший, не Літорієвий спосіб, — скрикнув Авіт. — Хіба ж Рим криваво не воював із галлами, Аецію?… А хіба тепер воює?… Ні. Адже ж і я галл… і твій комес Віт… і Аполлінаріс, і Доміцій… Живемо і не треба було ні нас, ні наших батьків, ні дідів нищити вогнем і мечем, щоб навіки зв’язати Галлію з Ромою і римським миром. Так само можна вчинити і з готами, Аецію… і воістину, це єдине, що можна вчинити, бо весь народ не переріжеш. Так, Аецію, оце справжня pax Romana. Бо яка ж її мета?… Знищувати насильство, наругу та дикі звичаї, і всюди, де досі правила лише війна, нести владарювання римського права.

Аецій посміхнувся.

— А коли у всьому світі запанує pax romana, то війни назвжди закінчаться?

— Назавжди.

— А що ж почнуть ті, хто живе лиш для того, аби воювати?… наприклад, гуни?… чи ж благословенний римський мир утихомирить навіть їхню дикість і войовничість?

Очі Авіта запалали.

— Зумієш приручити пантеру чи вовка, Аецію?! — гукнув, украй схвильований. — Питаєш, що почнуть ті, хто живе лиш для того, аби воювати? О Аецію, досить матимуть роботи; обробиш кожне поле, але спершу слід виполоти бур’ян. От вони і нищитимуть бур’яни, диких, хижих, непридатних до приручення… скажених двоногих звірюк — гунів!… Так, найславутніший… це двоногі звірюки, а не люди!… Глянь на гота і на гуна… Хіба ж не більше схожий германський варвар на римлянина, ніж гун узагалі на людину?… Знаєш їхній спосіб життя, звичаї, добре знаєш ті кривоногі тіла… косі очі, не схожі на жодні інші… ті мавпячі обличчя… Твоя найдостойніша дружина, донька Карпілія, походила з народу готів… Хіба вона була тобі неприємною в ліжку?… хіба ти соромився показатися з нею на Форумі?! Але з гунською невістою ти б, Аецію, не побрався, як не побрався б із верблюдицею чи гієною… Готи і римляни — це далекі родичі, лише посварені: Ісав і Яків, Ісак та Ізмаїл… Але ж гуни — це навіть не найдальші родичі… це лемури… демони у начебто людських тілах[125]….

«Видно, багато тобі худоби покрали», — роздратовано думає Аецій і каже:

— Стосовно ж війни з готами…

— Краще не говорімо про війну… не гаймо часу, — скрикує Авіт, усе ще схвильований. — Знаю, найславутніший, чого ти хочеш від мене… Ще сьогодні від’їжджаю до Толози, але наново визнаєш за Теодоріхом усе те, що й після Колубрарійської битви.

Аецій здивовано дивиться на нього:

— Думаєш, не вимагатиме більшого?…

Авіт знизує плечима:

— Через якийсь окраєць Другої Аквітанії гризтися не будемо,… але більше нічого йому не дам…

Аецій хоче подати йому руку. Вже простяг уперед пальці. Передумав.

Меробад голосно читає нову оду. Марцеллін раз-у-раз мусить стримуватися, щоб не вибухнути: які варварські звороти!… яка недбала метрика!… хіба ж можна так використовувати зевгму й анафору?!… Аецій навіть не вдає, що слухає: ода оспівує п’ятдесяту річницю його уродин, але до того дня ще чимало часу — Авіт досі не повернувся і не прислав жодної звістки. Захоплюючи великими стопами різнобарвні плити мозаїчної підлоги, патрикій вже, мабуть, усоте швидким кроком перетинає просторий таблінум. Раптом зупиняється. За дверима лунають голоси.

— Повернувся найпресвітліший префект? — квапливо питає людей, які вбігають до таблінуму.

— Ні, найславутніший… це прибув гонець із Італії… Горе імперії! Горе правовірним! Нікчемний Гейзеріх вторгся до проконсулярної провінції, чотирнадцятого дня перед жовтневими календами зайняв Карфаген… Святого єпископа Кводвультдеуса без весел і харчів виштовхнув до моря у човні, на певну смерть… Але Бог охоронив апостольського мужа… прибив до італійського берега…

Марцеллін і