Аецій, останній римлянин - Теодор Парницький

У ті дні, коли, після чотирьохрічної розлуки, Аецій зважився нарешті вибратися до Італії, здавалося, що готська війна була напередодні якнайвдалішого завершення. Імперські війська не лише витіснили Теодоріха за кордони Другої Аквітанії, навіть і з тих її частин, які були визнані за ним мирним договором чотириста тридцятого року, але ще й вторглися з півдня до Новемпопуланії[118], а з північного сходу до краю піктавіїв[119]. Покидаючи Галлію, патрикій наказав Літорієві не зволікати надто довго з укладенням миру, а одразу ж, тільки-но Теодоріх забажає розпочати перемовини, згодитися на відновлення союзу на тих умовах, що готи віддадуть галлійській префектурі усі великі міста, крім, можливо, лише Толози, а із зайнятих ними земель відмовляться від прикордонних окрайців Другої Аквітанії, Піктавіуму та доступу до плавання на Лігері[120]. Але Літорій, обійнявши командування, зовсім не квапився швидко закінчувати війну; не лише переправив з-над Рейну кільканадцять тисяч нових гунських воїнів, але й зажадав від армориканців, які мешкали між Лігером та Британським морем, щоб виконали свій обов’язок федератів, спільно з імператорським військом ударивши по готських володіннях. Взяв-бо шалений і, як казав трибун Рицимер, цілковито нездійсненний замір знищити не лише готську потугу, а й усе готське королівство. Планував повільне і розраховане на довгий час, але неухильне проріджування народу візіготів за допомогою меча й голоду, немилосердне знищення їхнього майна грабунком і вогнем, а, врешті, ліквідацію всієї численної королівської сім’ї та всіх вельможних і шляхетних родів. «Решту продамо в рабство, — казав, — або ж віддамо до ауксиліїв та прикордонних військ, якнайдалі від Галлії, десь під перським чи ефіопським кордоном». Рицимер, бувши сином сестри короля Валлії, отож і близьким родичем Теодоріха, не міг, само собою, плекати ні запалу, ні, бодай, прихильності стосовно замірів Літорія; але не тільки він, — навіть комеси і старші трибуни, чистокровні римляни, недовірливо ставилися до мрій магістра кінноти, вважаючи їх нездійсненною та шкідливою маячнею.

Проте Літорій приступив до здійснення свого плану. Оскільки потребував якнайбільшої людської маси для повного розорення готських володінь і переслідування їхніх мешканців, — не завагався разом із гунами напасти на країну армориканців, коли ті зволікали з наданням йому допомоги, а вчинивши там чималі спустошення, повертався на південь Галлії через багату й родючу Другу Аквітанію, яку своїм гунам дозволив грабувати, наче це був ворожий край: не мав чим їх прогодувати. Крім того, підозрюючи, що не один із великих землевласників охочіше бачив би у своїх володіннях готів, ніж гунів, — накладав на аквітанських латифундистів величезні податки на утримання війська, чим довів їх до розпачу, люті і часто відкритих битв на чолі своїх людей проти грабіжників — найдикіших варварів, але, оскільки ці грабіжники проїжджали через Аквітанію під цісарськими знаками, Літорій із немилосердною жорстокістю карав як бунт і зраду всі виступи проти гунів. Як потім розповідав Аецієві Рицимер, посесори Другої Аквітанії заздрили долі землевласників Першої Аквітанії, що залишалася під владою Теодоріха: щоправда, візіготи відібрали у римлян дві третини їхніх володінь, але та частина, що зосталася, була вільною від усіляких утисків, насилля, навіть і податкових обтяжень, міста мали самоврядування за римським правом, а призначений королем comes civitatis дбав лише про те, щоб панував мир, римляни не діяли на шкоду короля і не лучилися з готами кревними зв’язками. Отож, підозри Літорія не були цілковито безпідставними; жорстоко придушуючи усілякі прояви не те, що опору, а й незадоволення поведінкою союзних із імперією гунів, — перетнув усю Другу Аквітанію, супроводжуваний ненавистю та прокляттями, якими, зрештою, зовсім не переймався — і знову вторгся до тієї частини Нарбонської Галлії, яку Аецій дев’ять років тому відступив готам. Теодоріх двічі намагався заступити йому дорогу, але не втримав поля і поспіхом відступив до своєї столиці, Толози. Літорій рушив за ним. Тепер міг бодай частково здійснити свій божевільний і жорстокий намір: гуни, з яких у той час майже повністю складалися імператорські війська в Галлії, так ґрунтовно нищили все на своїй дорозі, аж не те що готського сліду — не зосталося жодного сліду хоч якогось життя на багато миль довкола тракту Елузія-Толоза і у верхній течії Гарумни[121]! Невдовзі римсько-гунське військо стало під столицею королів з роду Балтів. Успіх магістра кінноти справді був таким приголомшливим, що навіть ті трибуни та комеси, які спершу з недовірою ставилися до його зухвалих намірів, уже не сумнівалися в остаточній перемозі понад усі попередні сподівання. Варвари, особливо ж готи, часто страшні й небезпечні на відкритому полі, ставали геть безпорадними, коли виникала необхідність замкнутися у твердині: навіть Рицимер був певен, що не витримають і триденної облоги. Сам Літорій сподівався, що місто під захистом візіготів не витримає навіть першого штурму. Певний у остаточному тріумфі, який чекає його найпізніше під кінець завтрашнього дня, прагнув провести ніч за гучним бенкетом. Наказав повідомити про цей бенкет закритого в голодній Тулузі Теодоріха. «Хай варвар знає, що римський полководець перед битвою не потребує ні сну, ні спочинку!…» Коли сідав уже до столу в численному товаристві жінок, комесів, трибунів та римських воєначальників, комес Віт повідомив про прибуття посольства від короля візіготів.

Зі знущальною посмішкою на гладенько виголеному вродливому обличчі magister equitum зайшов до напівтемної кімнати, де вже на нього зі сильним серцебиттям чекало четверо поважних довгобородих єпископів. Один із них, з бородою, найсильніше припорошеною сивиною, стояв трохи віддалік од решти. Коли Літорій став на порозі, усі четверо благословили його знаком хреста, хоч він навіть голови не похилив. Якийсь час пильно й іронічно придивлявся до них, а врешті голосно розреготався:

— Невже королю готів настільки забракло мудрих войовників та вельмож, — гукнув, — що немає нікого, кому міг би довірити послування?… нікого, хто б знався на справах війни, а не лише вмів казати казання та товкти молитви?!…

— Король готів, — з повагою відповів один із єпископів, — навмисне посилає до тебе, найпресвітліший мужу, не воїнів і не вельмож, а Христових слуг, щоб там, де не вистачить мови мудрого мужа, проклало собі дорогу Христове слово…

Літорій розреготався ще гучніше.

— Себто, хоробрий король Теодоріх сховався за олтар і благає ласки й милосердя, заклинаючи мене