Аецій, останній римлянин - Теодор Парницький
Так само роздратовано, але водночас і з певним захопленням (радше неприязним) придивлявся до нового префекта преторію Галлії. Хіба ж міг він сподіватися дев’ять років тому, коли після Колубрарійської битви іронічною посмішкою прощався з молодим Авітом, що вирушав до готів, — якими будуть наслідки цієї поїздки?! Який вона матиме вплив на подальші події?!… Хіба ж здатен був припускати, що нині, після поразки Літорія, благословлятиме ту мить, коли пещений сенаторський синочок вирішив помандрувати до варварського двору Теодоріха, прохаючи повернути римського заручника матері?!… Бо Мецілій Авіт не лише добився тоді звільнення юного Теодора, а й так причарував короля візіготів своїми манерами та ораторським хистом, що відразу став його приятелем, постійним супутником і радником, а невдовзі, — коли Теодоріх впевнився у великій ученості молодого посесора — наставником старших королівських синів, перед якими відкрив увесь незнаний і привабливий мистецький світ, передусім будячи в юнацьких, неотесаних, але жадібних до знань і вразливих душах любов і повагу до краси латинської мови, до чару поезії і величної розкоші прози. Невдовзі заслужив при толозькому дворі такої пошани, що, коли йшлося про регулювання стосунків між готами й імперією, його допомога стала просто необхідною як для Теодоріха, так і для префектів преторію Галлії. У Толозі був полум’яним речником прав імперії стосовно відданих готам провінцій: римське населення цих земель благословляло його як оборонця й опікуна; натомість у Арелаті наполегливо проголошував гасло вічного миру між імперією та наймогутнішим із варварських народів, вбачаючи у зв’язку цих потуг запоруку безпеки, цілісності й неподільності імперії та захист від апетитів інших племен, які зі всіх боків шарпали володіння Риму, його повагу й ідею pacis romanae. Разом з тим, був супротивником дальших готських завоювань, — коли Теодоріх, занепокоєний тріумфом Аеція над бургундами і його спілкою з гунами, обложив Нарбону, — Авіт перестав відвідувати Толозу і навчати королівських синів. Також щиро радів із першої перемоги Літорія, але вимагав негайного укладення миру на засадах семилітньої давності. Коли ж Літорій почав затягувати війну, — ображений Авіт майже повністю відійшов від громадського життя, сховавшись у затишку своїх арвернійських володінь, які не залишав аж до часу, коли після Літорієвої поразки воля цісаря та патрикія покликала його на посаду префекта преторію Галлії; в Римі-бо та Равенні добре знали — бодай якось почесне закінчення готської війни, що недавно була такою переможною і будила такі сміливі надії, під силу лише Авітові. Щоправда, Аецій після повернення до Галлії намагався відновити військові дії проти переможних візіготів, але військо було проріджене, деморалізоване і так занепало духом, що навіть присутність патрикія не в силах була пробудити запалу до бою. А ще гіршими були настрої населення Галлії, особливо ж Нарбонської провінції та Другої Аквітанії: могутні посесори — так само, як міста — голосно висловлювалися проти дальшої війни. Аецій був здивований і серйозно занепокоєний обуренням, яке Літорій з гунами викликали проти себе у всій західній та південній Галлії. Населення на ґвалт домагалося відкликання гунських полків, але без них римське військо не було тоді здатне на переможну війну з готами. Отож, єдиним виходом був мир. Аецій знав, що у цій справі може розраховувати лише на префекта преторію і вже наперед оцінював вартість послуги, яку Авіт міг би надати імперії. Усе ж, попри це, а, можливо, саме тому, не міг стримати роздратування і неприязні, які викликав у нього вигляд префекта, і коли комеси з урядниками покинули кімнату, залишивши достойників на самоті, не міг стриматися, щоб не сказати кусючим тоном:
— Розповідають, найпресвітліший мужу, що під час останньої війни твої свояки і приятелі, Оммації, Фавстини та Доміції, вчинили неабиякі подвиги, шарпаючи де і як могли крила цісарського війська…
Авіт втупився в Аеція спокійним серйозним поглядом.
— Воістину, кривдиш мене, найславутніший, не зволивши згадати і моїх подвигів разом з іншими… Я не раз і не двічі на чолі своїх буцеларіїв та колонів оддубасив як слід найгірших грабіжників, яких лише знає світ — гунів…
— І ти смієш казати це, найпресвітліший префекте?!… Чи знаєш, що за таку річ, як за звичайну зраду, належить вішати… рубати голови… конфісковувати майно?!…
— Знаю, найславутніший… Я бачив цілі маєтки, пущені з димом… справжні ліси повішеників… сенаторів і посесорів, закутих у кайдани… Найпресвітліший Літорій напрочуд добре переслідував і викоріняв зраду. Дикі гуни вриваються до містечка, до вілли, до села… Грабують… б’ють… ґвалтують жінок… ріжуть худобу… Коли ж чиясь рука здійметься в обороні — вступає в дію військовий закон магістра кінноти і проголошує: «Зрада… підтримка готів… завдання шкоди союзникам!» А потім вогонь, меч, шибениця, кайдани… Одного старенького сенатора з Бітуригії вкинули до в’язниці, бо він справді не знав, хто саме ворог, а хто союзник: гот чи гун?!…
Аецій не поспішав одповідати. Якийсь час мовчки придивлявся до префекта: його багряниці, дрібних доглянутих рук, бороди із золотавим відблиском, невеликих, дуже гарної форми стіп, гемми зі жіночим портретом на мізинці правої руки. Лише тоді, коли помітив, що у пильному запитальному погляді Авіта з’являється вираз зверхності та тріумфу, — сказав неголосно, але виразно, твердо, суворо:
— Ти добре сказав, найпресвітліший Мецілію: закон війни… Це тяжкий закон, але найважливіший… Невже я маю тебе вчити тебе, потомка стількох сенаторських поколінь, що salus rei publicae suprema lex?… Я згоден. Гуни були недисциплінованими, обтяжливими, часто буйними, жорстокими і дикими. Але билися pro pace Romana. То що ж означають хоча б і десятки спалених сіл, зруйнованих вілл і розграбованих містечок, коли ті, що палили, руйнували і грабували, несли на своїх копитах і вістрях своїх мечів звитягу Роми.
Авіт весело засміявся:
— Несли, та не донесли, Аецію. В цьому вся річ. На що ж здалися всі ті жертви, які галлійська людність, — байдуже, добровільно чи ні — мусила приносити дикості союзників pro salute rei publicae, якщо єдиним наслідком цього були поразка і ганьба?! Я не схвалюю того, що Тедоріх учинив із полоненим римським воєначальником, але ж воістину, Аецію, ніколи жоден ворог — ні держави, ні твій особистий, — не завдав тобі, твоїй славі і твоїй
