Талановитий містер Ріплі - Патриція Хайсміт

Нікуди сховатися від нападників, жодного під’їзду чи закапелка. Він і сам не знав, від кого чекав нападу — навряд чи від поліції. Його страх, безіменний і безформний, не давав йому спокою, переслідував, ніби фурії. Лише втамувавши його двома-трьома коктейлями, він міг спокійно перейти вуличку. Тоді він ішов поважно й неквапливо і щось собі насвистував.

Він отримував безліч запрошень на вечірки, однак за перші два тижні у Венеції відвідав лише дві. А всі ті знайомства він завів цілком випадково, після одного випадку. У перший же день пошуків помешкання маклер, озброєний трьома ключами, повів його дивитися будинок в окрузі Сан-Стефано, гадаючи, що він уже звільнився. Насправді ж у будинку не тільки були мешканці — вони ще й улаштували гучну вечірку, і господиня наполягла, щоб Том разом із маклером, аби компенсувати її недбальство, почастувались коктейлями. Вона ще місяць тому звернулася до маклерської контори із проханням знайти наймачів для її будинку, та згодом передумала й забула повідомити про це контору. Том залишився, тримаючись як завжди, поштиво та стримано, познайомився з усіма гостями, які, припустив він, якраз і були основною публікою, що залишилась на зиму у Венеції. Судячи з їхнього теплого прийому й бажання допомогти йому з пошуком будинку, їм уже обридла одноманітна компанія і вони страшенно зраділи, уздрівши нове обличчя. Вони, звісно ж, упізнали його прізвище, а той факт, що він знав Дікі Ґрінліфа, підняло його в їхніх очах до такого рівня, що Том і сам здивувався. Аби якось присмачити своє нудне життя, вони, певна річ, запрошуватимуть його на вечірки й до найменших деталей вичавлюватимуть з нього все, що він знав про Дікі. Том був стриманим, але товариським, як і належало молодому чоловікові його становища — чуйному, не звиклому до надмірної уваги, якого, перш за все, непокоїло, що ж трапилося з його другом.

Він пішов із першої вечірки з трьома адресами помешкань, які він міг би оглянути (одне з них він і винайняв), та запрошеннями на дві інші вечірки. Він відвідав тільки одну з них, господинею якої була титулована особа, графиня Роберта (Тіті) делла Латта-Каччаґуерра. Він був не в гуморі для вечірок. Він дивився на людей, ніби крізь туман, а всі розмови були такими занудними та складними, що він частенько просив співрозмовників повторити. Усе це страшенно його виснажувало. Але він міг використати їх, подумав Том, задля практики. Їхні дурнуваті питання («А Дікі багато пив?», або «Він кохав Мардж, правда ж?», чи «Як ви гадаєте, куди він міг подітися?») давали йому змогу добре повправлятися у відповідях на значно серйозніші питання містера Ґрінліфа, які той може поставити йому при зустрічі, якщо, звісно, вони зустрінуться. Минуло десять днів, відколи він отримав листа від Мардж, і Тома охопила тривога, адже містер Ґрінліф не написав і не зателефонував йому з Рима. У миті найбільшого страху він уявляв, що поліція розказала містеру Ґрінліфу про свою невеличку гру з Томом Ріплі й попросила його не зв’язуватися з ним.

Том щодня з надією зазирав до поштової скриньки, сподіваючись на листа від Мардж або містера Ґрінліфа. Він уже облаштував будинок до їхнього приїзду, підготував відповіді на усі їхні питання. Він нетерпляче чекав на початок вистави, а завіса вперто не хотіла підійматися. А може, він уже так осточортів містеру Ґрінліфу (не варто забувати і про його ймовірні підозри), що той узагалі не хотів ні бачити його, ні чути. Хтозна, може, Мардж теж підлила оливи до вогню? Як би там не було, поки не сталося чогось серйозного, він не міг сам поїхати до Рима. Томові захотілося вирушити в таку омріяну мандрівку до Греції. Він придбав путівник Греції і вже розпланував свій маршрут.

А тоді, четвертого квітня вранці, йому зателефонувала Мардж. Вона була у Венеції, на вокзалі.

— Я приїду по тебе! — радісно вигукнув Том. — Містер Ґрінліф з тобою?

— Ні, він у Римі. Я приїхала сама. Не треба мене забирати. Я маю всього лиш одну невеличку валізу.

— Не кажи дурниць! — У нього свербіли руки щось зробити. — Ти ніколи не знайдеш мого будинку самотужки.

— Чому ж, знайду. Це неподалік собору делла-Салуте[91]? Я візьму моторний човен до площі Святого Марка, а тоді гондолою перетну канал.

Вона таки знала дорогу.

— Ну, як хочеш. — Він якраз подумав, що не завадить перед її приїздом ще раз оглянути будинок. — Ти вже обідала?

— Ні.

— От і добре! Пообідаємо десь разом. Будь обережна, коли сідатимеш до човна!

Він поклав слухавку. Тоді повільно обійшов будинок, ретельно оглядаючи обидві великі горішні кімнати й вітальню на першому поверсі. Жодних речей, які б належали Дікі. Він сподівався, що будинок не виглядав занадто вишуканим. Він забрав з вітальні срібний портсигар з власними ініціалами, який придбав тільки два дні тому, і заховав його до шухляди комода в їдальні.

Анна була на кухні та саме готувала обід.

— Анно, сьогодні приготуйте обід на двох, — сказав Том. — Я чекаю в гості молоду синьйорину.

Обличчя Анни зблиснуло посмішкою.

— Молоду синьйорину з Америки?

— Так, мою давню подругу. Коли обід буде готовий, ви з Уґо можете взяти собі вихідний. Решту ми зробимо самі.

— Va bene, — відказала Анна.

Анна та Уґо приходили близько десятої і зазвичай працювали десь до другої. Том не хотів,