Талановитий містер Ріплі - Патриція Хайсміт

— Просто хотів дещо взяти, — прошепотів Том. — Вибач. — І навшпиньках вийшов з кімнати. Вона, либонь, про це й не згадає, подумав він, адже повністю не прокинулась.

Пізніше він показав Мардж весь будинок і полицю, заставлену книжками у шкіряних палітурках. Він казав, що книжки залишились тут від господарів, а насправді він сам придбав їх у Римі, Палермо та Венеції. Зненацька він пригадав, що деякі з них були і в його римській квартирі й той молодий полісмен, який приходив з Роверіні, тоді стояв якраз біля книжкової шафи, знічев’я розглядав назви на корінцях. Але згодом заспокоїв себе, що це не так уже й суттєво, навіть якщо той полісмен прийде сюди знову. Він показав Мардж парадний вхід із широкими східцями. Вода трохи спала, оголивши аж чотири сходинки, дві з яких були вкриті товстим шаром слизьких довгих водоростей, що скидалися на сплутане темно-зелене волосся. У Тома ці сходи викликали відразу, але Мардж вони здалися доволі романтичними. Вона схилилася, вдивляючись у глибоку воду каналу. У Тома виникло бажання штовхнути її.

— Може, нам увечері винайняти гондолу й повернутися цією дорогою? — запитала Мардж.

— Чом би й ні. — Вони збиралися повечеряти в якомусь ресторані. Том здригався від самої думки про довжелезний італійський вечір з нею. Вони сядуть за вечерю не раніше десятої, а потім вона ще захоче випити кави на площі Святого Марка й примусить його просидіти там аж до другої ночі.

Том підвів очі на затягнуте легким серпанком безсонячне венеційське небо й дивився, як угорі пролетіла чайка й сіла на сходах будинку навпроти. Він намагався вирішити, кому з його тутешніх друзів зателефонувати й близько п’ятої напроситися разом із Мардж у гості. Він навіть не сумнівався, що всі дуже зрадіють зустрічі з нею. Том обрав англійця Пітера Сміта-Кінґслі, який мав дорогий килим, фортепіано і бар із багатим вибором напоїв. Том обрав Пітера саме тому, що той був не проти, коли гості засиджувалися у нього. Вони зможуть просидіти там до самої вечері.

Близько сьомої вечора, коли вони були в Пітера Сміта-Кінґслі, Том зателефонував містеру Ґрінліфу. Він говорив з ним приязніше, ніж Том очікував, і нужденно хапався за ті крихти про Дікі, які він йому подавав. Мардж із Пітером, а також Франчетті — двоє симпатичних братів з Трієста, з якими Том нещодавно познайомився, — сиділи в сусідній кімнаті й могли чути кожнісіньке його слово, тож ця розмова далася йому набагато краще, ніж якби він був сам, подумав Том.

— Я розповів Мардж усе, що знав, — сказав він, — а якщо й забув якісь подробиці, вона зможе доповнити мою розповідь. Мені тільки шкода, що не зміг надати поліції жодних суттєвих свідчень.

— Ця поліція! — роздратовано вигукнув містер Ґрінліф. — У мене закрадаються підозри, що Річард мертвий. Але хтозна, чому ті італійці ніяк не хочуть визнати такої можливості. Вони поводяться як дилетанти, як зграя бабусь, що вирішили пограти в детективів.

Том був приголомшений, коли почув, з якою холоднокровністю він висловив припущення про смерть Дікі.

— Ви думаєте, що Дікі міг накласти на себе руки? — тихенько запитав Том.

Містер Ґрінліф зітхнув.

— Я не знаю. Але таке цілком можливо. Я завжди знав, що мій син не зовсім урівноважений.

— Боюсь, що мушу з вами погодитися, — відказав Том. — Може, ви хочете поговорити з Мардж? Вона в сусідній кімнаті.

— Та ні, дякую. Коли вона повертається?

— Здається, вона казала, що планує завтра повернутися до Рима. Якщо раптом захочете приїхати до Венеції, ненадовго, щоб трохи відпочити, я залюбки прийму вас у своєму домі, містере Ґрінліф.

Та містер Ґрінліф відхилив його запрошення. Не варто було настільки заглиблюватися в минуле, подумав Том. Він ніби сам накликав на себе біду. Містер Ґрінліф подякував за дзвінок і чемно побажав йому доброї ночі.

Том повернувся до іншої кімнати.

— Ніяких новин з Рима, — сумовито повідомив присутнім.

— Ох. — Пітер здавався розчарованим.

— Ось, це за дзвінок, — сказав Том і поклав на кришку фортепіано сотню лір. — Дякую, Пітере.

— У мене з’явилася версія, — почав П’єтро Франчетті непоганою англійською. — Дікі помінявся паспортом з неаполітанським рибалкою або римським торговцем цигарками, щоб вести спокійне життя, якого він завжди прагнув. А новий власник паспорта Дікі виявився не таким уже й майстерним у підробці його підпису, і тепер змушений залягти на дно. Поліції варто шукати людину, яка не зможе показати справжнього посвідчення особи, дізнатися, хто він насправді, а тоді пошукати людину з його іменем, якою, звісно ж, виявиться Дікі Ґрінліф.

Усі засміялися, а Том голосніше за інших.

— У цій версії є одна заковика, — сказав Том. — Багато людей, які знають Дікі, бачили його в січні й лютому…

— Хто? — перебив його П’єтро з притаманною італійцям нетерплячістю, яка дратувала ще більше, коли вони говорили англійською.