Ми проти вас - Фредрік Бакман

Одне завжди пов’язане з іншим, якщо це для нас вигідно.

— Хіба можна почуватися в безпеці, якщо такий учитель навчає наших дітей, ми ж навіть не знаємо, що в нього… на думці! — дивується один із батьків.

Директор запитує, що саме має на увазі той батько, кажучи, що у вчителя щось «на думці», але Маґґан Лют шипить:

— Ви самі знаєте, про що мова!

— Ну а ЦЕ тоді що? — вигукує ще хтось із батьків, кидаючи директору на стіл якийсь папірець.

— Це висіло на дошці оголошень у коридорі! Ця вчителька, Жанетт, буде навчати учнів БИТИСЯ! — докидає Маґґан Лют.

— Це… єдиноборства… вона запрошує учнів на тренування з… — директор робить спробу щось пояснити, але його вже звично перебивають:

— НАСИЛЬСТВА! Тренування з НАСИЛЬСТВА! То один учитель починає статеві стосунки з учнем, а інша хоче битися з ними! Що це за школа така під вашим керівництвом?

І тоді Маґґан Лют заявляє:

— Я буду телефонувати політикам!

Так вона й робить. Першим їй відповідає Річард Тео.

* * *

Майя так сильно гримає у двері Аниного будинку, аж собаки заходяться гавкотом, ніби вона зараз розвалить цілу стіну. Ана відчиняє, вона бліда й безсила, почувається розбитою і сама себе ненавидить. Але Майя занадто розлючена, щоб стримувати свій гнів, і тому зразу кричить:

— ЦЕ ТИ ЗРОБИЛА ФОТО! ЯК ТИ МОГЛА?

Ана істерично задихається, схлипує і шмаркає, аж ледве може вимовляти слова:

— Це не… Майє, я його поцілувала. Я ПОЦІЛУВАЛА його! Він міг би сказати, що… він міг би СКАЗАТИ, щоб я просто… я думала, що в нього є дівчина, але він… я поцілувала його! Я… якби він просто сказав, що…

Майя не дає їй закінчити, вона тільки хитає головою і спльовує на землю між собою і своєю найкращою подругою. Відтепер їхньої дружби не існує.

— Ано, ти така сама, як і решта у цьому місті. Вважаєш, що маєш право скривдити інших, якщо не отримуєш того, що хочеш.

Ана ридає, аж не має сили втриматися на ногах. Так і падає просто на порозі. Але Майя не підхоплює її — вона вже пішла геть.

* * *

Можливо, це правда, як усі й кажуть: нічого особистого в цьому нема. Можливо, це стало тією краплею для людей, які давно відчували, що до них повернулися спиною. Зникають робочі місця, політики зайняті махінаціями, лікарню збираються закрити, а у фабрики змінюється власник. Журналісти з’являються лише тоді, коли стається щось погане, і на думці в них одне — показати місцевих жителів у негативному світлі, як обмежених і забобонних. Можливо, хтось тут вважає, що політики стає забагато — і вже доста. Стільки змін змушені приймати ці працьовиті люди, яким і так довелося багато пережити. Можливо, справа навіть не в Беньї чи вчителеві, і не в Елісабет Цаккель або ще в комусь. Можливо, ті, хто пишуть в інтернеті, — це просто «якісь гнилі паскуди». Можливо, ніхто не хотів нашкодити, але «в розпалі боротьби можна трохи погарячкувати». Можливо, ми станемо пояснювати, що «стільки всього сталося нараз, а питання дуже складне, і у всіх нас є почуття».

Ми завжди будемо захищати почуття агресорів. Наче саме вони потребують нашого терпіння.

Новина про те, що вчитель «мав тривалі стосунки з учнем» і що тепер він «відсторонений на час розслідування», швидко долітає до місцевої газети. Спочатку коментатори пишуть обережно, але за якийсь час виникає запитання: «Як думаєте, це збіг обставин? Спочатку та тренерка, тепер ще вчитель?». Ніхто не пише «жінка», ніхто не пише «гомосексуал». Усі вживають слова «оті вони» або «того типу». Хтось пише: «Навіть протестувати не можна, бо повісять на вас усі гріхи! Але ж ми мусимо якось реагувати — хоча б заради ДІТЕЙ! У якому місті нам доведеться жити? То ми тепер повинні бути в якомусь експерименті?».

Більшість навіть не називає імені Беньї. Так простіше. Але ось з’являється картинка: спочатку її публікують із якогось анонімного акаунта, ніхто не пам’ятає, з якого саме, і щойно зображення розповсюджується, цей акаунт видаляють. Ніхто не запитує, звідки взялася ця картинка, пускають різні чутки, але це не має значення. Важливо лише те, що на ній зображено.

На ній хокейний шолом, який, здається, був сфотографований на лавці в роздягальні, збоку видно ведмедя — символ клубу «Бйорнстад-Хокей». Навколо ведмедя домальовано веселку. Хтось пише, анонімно: «А мені подобається! Я не фанат хокею, але думаю, що нам треба придумати якийсь символічний жест для всього клубу і висловити нашу підтримку! Якусь політичну маніфестацію, невіддільну від хокею!».

Картинка поширюється за межі Бйорнстада, якась газета у великому місті розміщує її на своєму сайті із заголовком: «Хокеїст заявив про свою гомосексуальність — клуб мило висловлює свою підтримку!».

Коли починають писати відповіді, Річард Тео вже захлопнув ноутбук. Він прочиняє вікно і випускає останніх мух; стало холодніше, і ті скоро позамерзають на смерть. Але вони прожили своє літо, здійснили свою мету.

Коли Річард виходить із кабінету, хтось уже пише в інтернеті: «Бйорнстад не буде довбаним веселковим містом, а „Бйорнстад-Хокей“ не стане голубою командою! „Група“ нізащо цього не допустить!».

Коли з’ясовується, що картинка була фальшива, зліплена в простій комп’ютерній програмі, журналісти з цілої країни починають телефонувати до спортивного директора «Бйорнстад-Хокею» із запитаннями:

— Чому ви не хочете висловити свою підтримку гомосексуальному гравцеві? Чому відсторонюєтеся від ідеї шоломів у кольорах веселки?

Петер Андерссон намагається щось пояснити, хоч уже сам не знає, що має казати. Усе відбувається так швидко. Врешті йому просто не стає духу відповідати на дзвінки.

Але коли журналістка з місцевої газети телефонує Річарду Тео й запитує, що він думає щодо цієї «турбулентності» навколо клубу «Бйорнстад-Хокей», у політика, звісно ж, є найпростіша з усіх можливих відповідей:

— Я вважаю, що не потрібно змішувати хокей і політику. Дайте хлопцям просто грати.

Останнім часом ця фраза звучить дедалі частіше. «Дайте хлопцям просто грати!» Проте для різних людей вона має різне значення.

* * *

Майя приходить додому, в будинку чути лише стишене поклацування комп’ютерної мишки і клавіатури. Лео сидить у своїй кімнаті, так близько до екрану, що світ навколо зникає; усе як завжди. Майя заздрить такій можливості втечі.

— Що робиш? — по-дурному запитує вона.

— Граю, — відповідає брат.

Якусь мить Майя стоїть у дверях, відкриває рота, щоб запитати ще щось, але так і не каже ні слова. Тому зачиняє двері й іде на кухню. Лео, мабуть, розуміє з її