Ми проти вас - Фредрік Бакман
Беньї чув усі аргументи, він сидів поруч із дорослими чоловіками на трибунах і в автобусах, прямуючи на турніри, — коли вони казали, що «в хокеї нема гомосексуалів». Вони переказували жарти, ті звичні — «один раз — не підарас», — але не це найгірше разило Беньї. Найтяжче було витримувати незначні загальноприйняті для інших твердження, коли слово «гомік» стає оціночним. «Ви граєте, як гоміки!» «Не суддя — а підар!» «Чого ця підарська кавоварка ніяк не вмикається?» Кілька літер, щоб описати слабкість, тупість або щось, що не працює. Щось неправильне.
Звісно, були дорослі, які ніколи так не казали. Хтось із них вживав інші слова. Вони не замислювалися над сказаним, але Беньї роками зберігав у пам’яті малі уривки звичних розмов. «Але ж такі не підуть грати в хокей, хіба не ясно. Що тоді всім робити? З роздягальнями та й узагалі. Тоді треба мати три роздягальні, про всяк випадок?» Це були слова звичайних батьків, доброзичливих і щедрих людей, які робили все заради хокейних команд, де грали їхні діти. Вони не голосували за партії з екстремальними поглядами, нікому не бажали смерті, не мали схильностей до насильства. Вони просто говорили само собою зрозумілі речі, як-от: «Таким, як вони, не місце в хокеї, у них інші зацікавлення, треба не забувати, що хокей — це жорсткий спорт!». Часом вони так і казали: «Хокей — це спорт для чоловіків!». Вони казали «чоловіки», але Беньї, ще малим, мовчки сидів поруч і розумів, що вони мали на увазі — для «справжніх чоловіків».
Це просто слова. Просто літери. Просто людина.
Сьогодні Беньї не тренується зі своєю командою, тому що розуміє: він більше не один із них. Він не знає, ким тепер бути. Не знає, чи хоче кимось бути.
* * *
На початку тренування Суне вже сидить на трибуні. Петер сідає поруч.
— Ти повідомив поліцію, що вам погрожують? — запитує Суне.
— Вони не знають, чи це всерйоз. Можливо, нам писав якийсь хлопчисько.
— Не хвилюйся.
— Я не знаю, що робити… — безсило зізнається Петер.
Суне не починає його втішати, це йому не властиво. Він вимагає відповідальності.
— Не знаєш, що тобі ТРЕБА робити, чи не знаєш, що ПОВИНЕН БУВ зробити?
Петер зітхає:
— Ти знаєш, про що я. Хрінова ситуація, і хтозна, що тепер робити… Цаккель і команда…
Суне киває на лід.
— Вони вирішили прийти. Нехай хлопці грають.
— А Беньямін? Як я йому допоможу?
Суне розправляє складку футболки на животі:
— Найперше треба перестати думати, що це йому потрібна допомога. Допомоги потребують усі інші.
Петер ображено відрубує:
— Тільки не треба казати, що це Я упередже…
Суне пирхає:
— Петере, чому ти досі тримаєшся за цей спорт?
Петер вдихає повітря.
— Я не знаю, як з нього піти.
Суне киває:
— Я переконую себе, що тримаюся хокею через те, що лід — єдине відоме мені місце, де всі рівні. Тут не має значення, хто ти. Важливо лише, чи вмієш ти грати.
— На льоду, можливо, всі рівні. Але у спорті — ні, — заперечує Петер.
— Так. І в цьому винні ми. Ти, я і всі інші.
Петер сплескує руками.
— Тоді що нам робити?
Суне піднімає брову.
— Нам треба постаратися, щоб надалі дитина, яка покаже, що вона не така, як інші, у відповідь побачила лише знизування плечима. Щоб їй казали: «Так? Ну, це ж не має значення». Можливо, одного дня в хокеї вже не буде ані гравців-гомосексуалів, ані жінок-тренерок. Будуть просто хокеїсти і тренери.
— У суспільстві не все так просто, — каже Петер.
— Суспільство? Суспільство — це ми! — наполягає Суне.
Петер розтирає повіки.
— Будь ласка, Суне… журналісти годинами мені телефонували… я… чорт із ними, можливо, вони мають рацію? Може, ми повинні зробити якийсь символічний жест заради Беньяміна? Якщо ми помалюємо наші шоломи… це допоможе?
Суне відхиляється на спинку стільця.
— Думаєш, Беньямін хотів би такого? Він вирішив нікому не розповідати. Якийсь покидьок викрив його. Я впевнений, що купа журналістів зараз хоче перетворити його на символ, а купа недоумків з протилежного боку захоче зігнати на ньому свою ненависть. І жодна з цих сторін не має навіть сраного уявлення про хокей. Вони будуть перетворювати кожен матч, у якому гратиме Беньї, на поле бою своїх поглядів, на політичний цирк, а можливо, саме цього він найбільше боїться: що стане тягарем для команди. Відволіканням від справи.
Петер розчаровано обрубує:
— Тоді що, на ТВОЮ думку, ми повинні робити, щоб не зашкодити Беньямінові?
— Нічого.
— Ми повинні ЩОСЬ зробити…
— Тебе турбує, яка в нього сексуальна орієнтація? Це якось змінює твоє ставлення до нього?
— Звісно, ні!
Суне поплескує Петера по плечу.
— Петере, я старий чортяка. Мені не завжди відомо, що правильно, а що ні. Беньямін роками витворяв стільки паскудства за межами льодової арени: він бився, курив гашиш, стільки всього було. Але він нев’їбенно сильний гравець, тому ти й усі інші щоразу казали одне: «Це не стосується хокею». Тоді чому ОЦЕ мусить впливати на хокей? Нехай хлопець живе своїм життям. Не змушуй його перетворюватися на символ. Якщо ми почуваємося незручно через його сексуальну орієнтацію, то, чорт би мене взяв, це не він дивний, а ми.
Петер червоніє.
— Я… не мав на увазі…
Суне чухає залишки свого хвостика.
— Таємниці придавлюють людину. Ти хоч можеш собі уявити, як йому було — усе життя носити в собі цю правду? Хокей був для нього притулком. Можливо, лід був єдиним місцем, де він насправді почувався таким, як усі. Не відбирай цього в нього.
— Тоді що мені робити?
— Нехай він виборює собі місце в команді виключно своїми хокейними заслугами, як і всі інші. Тепер до нього всюди будуть ставитися інакше — нехай не відчуває цього принаймні з нами.
Петер довго мовчить. А тоді відповідає:
— Суне, ти завжди казав, що ми повинні бути «чимось більшим, ніж просто хокейний клуб». Хіба зараз не саме той момент?
Суне бере до уваги почуте. І врешті вибачливо шепоче:
— Та так. Але я старий дядько, Петере. У половині випадків сам ні чорта не розумію, що кажу.
* * *
Беньї не такий, як його тато. Він не повторює дій Алана Овіча. Не залишає подарунків, не дає знаків, жодного
