Ми проти вас - Фредрік Бакман
У голосі Беньї нема лестощів, але й ворожості теж не чути.
— Якщо мені треба когось ненавидіти, то це Кевіна.
— А ти ненавидиш його?
— Ні.
— Тоді кого ти ненавидиш? — запитує Ана, але сама знає відповідь.
Беньї ненавидить своє відображення у дзеркалі. Так само, як і Ана. Тому що вони мали там бути. Зупинити. Провалитися в пекло мали не їхні друзі, а Ана і Беньї. Бо вони не з тих, хто матиме щасливий кінець.
Саме тому важко дорікнути Ані. У всіх бувають хвилини, коли туга за відчуттям чиїхось рук на своїй шкірі стає непереборною.
Вони приходять додому, Беньї затягує Аниного тата на ліжко і допомагає їй прибрати кухню від пляшок. У такій ситуації не можна сердитися на шістнадцятирічну дівчину, бо в ній уміщається стільки почуттів, що мозок не встигає їх опрацювати.
Беньї ледь торкається Аниного плеча і майже нечутно каже:
— Ми не мусимо бути такими, як наші старі.
Він іде до дверей, але Ана біжить за ним, хапає Беньї за руку і пригортається до нього всім тілом. Торкається язиком його губ, заводить його руку собі під сорочку. Ана сама не знає, за що потім зненавидить його — за те, що він не захотів її, чи за те, що так м’яко дав їй про це знати.
Беньї не відштовхує її — він міг би жбурнути дорослого чоловіка, щоб той пролетів через усю кухню, але зараз ледь торкається Ани, відсторонюючись від неї. У його погляді нема злості, а лише розуміння, й одному Богу відомо, як вона зневажатиме його за це. За те, що він навіть не дозволив їй відчути, що її відшили, а лише дав зрозуміти, що йому її шкода.
— Пробач. Але ти не хочеш… Ано, ти цього не хочеш… — пошепки каже Беньї.
Він виходить, нечутно зачинивши за собою двері. Ана сидить на підлозі, її аж трясе від ридань. Вона набирає Майю, але подруга відповідає лише після десятого гудка:
— А-а-а-а-наЯкого ми-ми-биилого? Ну й вали до біса, твого довбаного вина вже нема, отак! Ти НЕ ПРИЙШЛА! Ти казала, що прийдеш на острів, але НЕ ПРИЙШЛА!
І тоді, почувши, що Майя п’яна, Ана вже не має що втрачати. Вона кладе слухавку і прожогом вибігає за двері.
Звинуватити її в тому, що зовсім скоро станеться, надзвичайно важко. Але водночас дуже і дуже легко.
* * *
Політику зрозуміти складно. Напевно, ніхто не розуміє її до кінця. Ми дуже рідко знаємо, чому бюрократична система працює саме таким чином, адже корупцію неможливо довести, якщо все пояснювати банальною некомпетентністю. У поліцейському відділку відбулася телефонна розмова, в одну з кімнат заходять поліцейський і жінка з міської адміністрації. Міра розлючена і прагне бою, але поліцейський, повернувшись, повідомляє їй, що Лео відпускають, він може їхати додому. «Зважаючи на те, що хлопець іще зовсім малий». Міра кричить, що саме це вона й доводить уже понад годину, але їй зрозуміло, що цього поліцейським і треба. Вони вдаватимуть, ніби вона, адвокатка, зуміла їх переконати. Проте Міра знає, що це неправда. Поліцейським хтось зателефонував.
Коли Міра, Петер і Лео виходять із відділку, Петер помічає знайомий автомобіль. Він каже Мірі, щоб їхала разом із Лео додому, і Міра добре розуміє, що все це означає, але вдає, ніби нічого не сталося. Петер чекає, поки його дружина і син зникнуть з поля зору, а тоді підходить до чорного автомобіля. Стукає у вікно, щоб чоловік у чорному костюмі відчинив двері.
— Петере, привіт! Оце так несподіванка! Не думав, що зустріну тебе тут, — каже політик.
Петер здивований, що хтось уміє так невимушено брехати.
— Мого сина забрали на допит у поліцію через бійку, в якій брали участь бандити, і раптом у них не виявилося запитань. Ти, звісно, нічого про це не знаєш? — рубає словами Петер.
Він не вміє приховувати свої почуття — ні злість, ані тривогу чи батьківську слабкість. За це Річард Тео мовчки зневажає Петера.
— Звичайно, ні, — привітно відповідає він.
— Дай вгадаю: в тебе багато друзів? — у гніві запитує Петер. Тео витирає бризки його слини з рукава свого піджака.
— Ти також маєш друзів, Петере. Скоро тобі повідомлять про час і місце проведення пресконференції, на якій представлять нових власників фабрики. Там будуть присутні політики, представники місцевого підприємництва, усі впливові особи в нашій комуні. Як твій друг, я буду вдячний, якщо ти теж прийдеш.
— І там я повинен відсторонитися від «Групи»?
Річард Тео вдає, ніби нажаханий.
— Петере, ти відсторонюєшся від НАСИЛЬСТВА. Насильства, яке, здається, скоро затягне твого СИНА!
Петер починає задихатися.
— Чому тобі так важливо виступити проти «Групи»?
Тео відповідає:
— Тому що їхня влада тримається на насильстві. Демократія не повинна таке дозволяти. Треба подолати всіх, хто отримує владу через бійку. Тому що, Петере, в одному можна мати певність: ніхто з тих, хто отримав владу, не віддасть її добровільно.
Петеру огидний навіть звук власного голосу, коли він запитує:
— І яка мені вигода з усього цього?
— Вигода? Ти отримаєш контроль над клубом. Зможеш використовувати спонсорські гроші, як забажаєш. Спонсори навіть дозволять тобі провести свою кандидатуру до правління клубу!
— Свою кандидатуру?
— Кого захочеш.
Петер переводить погляд з одного черевика на інший. І врешті шепоче:
— Окей.
Скоро він виступить на пресконференції. Скаже там усе, що треба. Вороття нема. Тепер він — проти «Групи».
Річард Тео від'їздить, почуваючись не злим, а лише прагматичним: такий чоловік як Теему Рінніус може впливати на голосування людей на виборах. За це Річард Тео повинен йому щось запропонувати. Єдине, чим переймається Теему, — це його трибуна зі стоячими місцями. Річард не може віддати йому цю трибуну, якщо перед тим її в нього не забере.
* * *
Ана вибігає за двері не для того, щоб когось скривдити, їй просто несила залишатися вдома. Вона навіть не збиралася стежити за Беньї в лісі, просто помітила його білий светр трохи далі між деревами. Беньї рухається повільно, ніби його ноги ніяк не дійдуть згоди з рештою тіла. Ана вміє вистежувати звіра, вона робить це інстинктивно, тому просто йде слідом за Беньї. Може, вона лише хоче знати, куди він піде, і чи в нього є інша дівчина, до якої він прямує. Ана ще встигає подумати, що, можливо, їй полегшає, якщо побачить його з якоюсь дівчиною, яка, бляха, в сотні разів