Гра в бісер - Герман Гессе

зовсім не мав сили й давно відвик розмовляти, до останніх днів зберігав веселу наснагу духу. Він не хворів, і кінець його не був смертю у звичайному розумінні цього слова, а тільки повільною дематеріалізацією, зникненням тілесної субстанції, тілесних функцій, тим часом як життя дедалі більше зосереджувалося в його очах і тихому сяйві схудлого старечого обличчя. Для більшості жителів Монтпорта це був добре знайомий, глибоко шанований образ, але тільки декому, якот Кнехтові, Ферромонте й молодому Петрусові, випало щастя стати немовби учасниками вечірнього осяяння і згасання цього чистого, безкорисливого життя. Цих кілька людей, коли вони, підготовлені й зосереджені, входили до кімнатки, де колишній Магістр сидів у кріслі, сподоблювалися побути в тихому сяйві прощання з буттям, причаститися до безмовної досконалості; наче теж осяяні невидимим промінням, вони кілька щасливих хвилин перебували в кришталево чистій сфері цієї душі, припавши до джерела неземної музики, а потім верталися в свій будень із прояснілими й зміцнілими серцями, наче спустившися з гірських верховин. І ось настав день, коли Кнехт дістав звістку про смерть старого Магістра. Він поквапився в Монтпорт і побачив небіжчика, що немовби тихо заснув на своєму ложі, побачив маленьке обличчя, що застигло, обернулося в німий напис чи арабеску, в магічну формулу, яку вже не можна було прочитати і яка все ж таки неначе розповідала про усмішку й досконале щастя. Біля могили після Магістра музики й Ферромонте виступив і Кнехт, але говорив він не про мудрого ясновидця від музики, не про великого вчителя, не про найстаршого члена Виховної Колегії надзвичайного розуму й доброти, а тільки про даровану йому старість і смерть, про незнищенну красу духу, яка відкрилася тим, що були товаришами його останніх днів.

Ми знаємо з багатьох висловлювань, що Кнехт хотів описати життя старого Магістра, але численні обов’язки не залишали йому часу на цю працю. Він навчився обмежувати свої бажання. Якось він сказав одному зі своїх репетиторів: — Шкода, що ви, студенти, не зовсім розумієте, в яких розкошах ви живете. Я теж був таким самим студентом. Вчишся, працюєш, не гайнуєш часу, гадаєш, що маєш право вважати себе старанним, але що можна було б зробити, на що можна було б використати свою волю, навряд чи усвідомлюєш. Потім раптом тебе кличе Колегія, ти стаєш потрібним, одержуєш завдання, місію, посаду, потім іншу, ще вищу, і несподівано помічаєш, що ти опинився в тенетах завдань і обов’язків, які обплутують 1тебе тим міцніше, чим дужче ти в них борсаєшся. Це все, власне, дрібні завдання, проте на кожне треба згаяти якусь годину, а робочий день має більше завдань, ніж годин. І це добре, інакше й не повинно бути. Та коли, бува, між аудиторією, Архівом, канцелярією, приймальнею, засіданнями на хвилину згадаєш про ту волю, яку мав і втратив, змогу працювати над чим хочеш, віддавати студіям скільки завгодно часу, то так затужиш за нею і уявиш собі: от якби ще раз отримати таку змогу, ото б уже натішився нею, всіма її радощами й можливостями! Кнехт виявляв надзвичайно тонке чуття, коли треба було визначити, чи котрийсь його учень або підлеглий придатний для служби в ієрархії; він обережно вибирав людей для кожного доручення, на кожну вакансію, і оцінки й характеристики, які він записував у особливий зошит, свідчать, що він умів бачити людину наскрізь, особливо цінуючи в ній людяність і характер. До нього залюбки зверталися, коли треба було скласти оцінку людині важкої вдачі й порадитись, як із нею краще поводитися. Такою людиною важкої вдачі був, наприклад, студент Петрус, останній улюблений учень старого Магістра музики. Цей юнак, що належав до породи тихих фанатиків, до самого кінця добре впорався з роллю компаньйона, доглядача й молодшого товариша обожнюваного вчителя. Та коли ця роль зі смертю старого Магістра дійшла до свого природного кінця, його посіла журба й туга, яку всі розуміли і певний час терпіли, але симптоми якої скоро почали турбувати тодішнього господаря Монтпорта, Магістра музики Людвіга. Петрус уперто не хотів покидати флігель, де небіжчик доживав свого віку, охороняв його, пильно стежив, щоб усе в ньому лишилося таким, як було раніше, одне слово, дивився на кімнату, де жив і помер Магістр, на його крісло, смертне ложе й клавесин як на недоторканні святощі, що їх треба оберігати. Крім невсипущого нагляду за цими реліквіями, він визнавав за собою ще тільки один обов’язок — догляд могили, де спочивав улюблений учитель. Він вважав себе покликаним присвятити своє життя постійному культові небіжчика в цих пам’ятних місцях, охороняти їх як святиню, бути при ній, як служник при храмі, і, мабуть, мріяв, що люди ходитимуть до них як на прощу. Перші дні після похорону Петрус взагалі відмовлявся від їжі, а потім почав їсти, але рідко й потроху, як Магістр в останні роки; здавалося, він вирішив саме в цьому наслідувати Магістра й піти за ним у могилу. Оскільки довго він не зміг витримати цього способу життя, то повівся так, щоб його змушені були призначити доглядачем могили й будиночка, довічним охоронцем тих пам’ятних місць. З усього було видно, що юнак, і так норовистий, пробувши довгий час в особливому становищі, яке йому дуже подобалося, вирішив за всяку ціну зберегти його надалі й нізащо не хотів повертатися до буденної праці, вважаючи себе, мабуть, у глибині душі вже не здатним до неї. «До речі, той Петрус, що був настановлений доглядати старого Магістра, схибнувся», — коротко й холодно писав в одному своєму листі Ферромонте.

Звичайно, вальдцельський Магістр не мав ніякого стосунку до монтпортського студента музики, не відповідав за нього і, безперечно, не відчував ніякої потреби втручатися в монтпортські справи й додавати собі клопоту. Але бідолашний Петрус, якого довелося забирати силоміць із флігеля, ніяк не заспокоювався, він так затявся в своєму горі, так відокремився від навколишнього життя, що на нього вже не можна було накладати звичайних стягнень, як за порушення дисципліни, а оскільки його начальники знали, що Магістр Гри в бісер ставився до нього прихильно, з канцелярії Магістра музики до Кнехта надійшов лист з проханням якось порадити й допомогти. До непокірного юнака тим часом ставились як до недужого й тримали під наглядом в окремій кімнаті у відділенні для хворих. Кнехт не дуже хотів братися до цієї обтяжливої справи, але, трохи подумавши, вирішив спробувати й негайно ж узявся свою спробу виконувати. Він запропонував, щоб Петруса прислали до нього, але з тією умовою, що до юнака ставитимуться як до цілким здорової