Вовк-тотем - Цзян Жун

class="book">Чень Чжень спочатку розчистив лопатою залишки снігу, а потім укопнув землю, спочатку надавивши на лопату тільки злегка, а потім додавши трохи сили, при цьому земля під ногами раптом почала провалюватися вниз. Обидва собаки не змовляючись разом підбігли до отвору й почали скажено гарчати й гавкати. Чень Чжень відчув, як гаряча кров приливає йому до голови, і теж ніби збожеволів. Цей один копок лопати схвилював його більше, ніж відкриття якоїсь могили князя Західної Хань — для нього він був ще більшим успіхом. Крізь грудки землі й камінці перед його очами раптом з’явилися вовченята — ціле кубло — чорні, з сіренькими загривками.

— Вовченята! Вовченята! — заволали всі троє пекінських студентів, коли минулося кількасекундне остовпіння.

Хлопцям було від чого остовпіти — адже вони ніяк не очікували, що цей проект, на який вони витратили кілька днів і ночей, протягом яких пережили і страх, і напругу, і небезпеку, і втому, і на завершення якого очікували «жорстокої і кривавої» вирішальної битви або тривалої виснажливої боротьби, раптом вирішиться так просто — одним копком лопати! Вони вдвох просто не наважувалися повірити, що ці звірята, на яких вони дивляться, справді вовченята. І як це невловимі, хитрі й підступні володарі степу монгольські вовки раптом так просто подарували своє гніздо пекінським студентам? Однак такий фінал викликав у них несамовиту радість. Ян Ке сказав:

— Чому мені здається, що я бачу сон? Ці цуценята просто звели нас із розуму!

Ґао Цзяньчжун зло пожартував:

— Хто б міг подумати, що ви, двоє сліпих пекінських котів, раптом наштовхнетеся на ціле кубло живих монгольських вовченят![70] І навіщо тільки я тренувався в ушу останні дні, сподіваючись застосувати сьогодні всі свої вміння?

Чень Чжень присів перед отвором і, нахилившись, почав обережно збирати грудочки й камінці, що насипалися на тільця малюків. Уважно порахувавши, він виявив, що в цьому кублі семеро цуценят. Вони були трошки більшими за розкриту долоню і так міцно притислися одне до одного своїми чорними мордочками, що утворили один великий клубок. Цуценята не рухались, однак повіки в кожного з них уже були відкриті, й було видно сіру плівку, яка все ще вкривала оченята й крізь яку все ж вгадувався темно-блакитний колір вологого ока й чорні зіниці. Він сказав, подумки звертаючись до цуценят: «Я так довго вас шукав і от, нарешті, знайшов».

— Цим маленьким вовкам незабаром виповниться 20 днів, оскільки вони тільки мають розплющити очі, — сказав Дорж.

— Вони що, сплять? — запитав Чень Чжень. — Чому вони не рухаються?

— Вовки з дитинства хитрі, — відповів Дорж. — Гавкіт собак і крики людей щойно попередили їх про небезпеку, тож вони вдають мертвих, тому й не рухаються. Якщо не віриш, візьми одного з них, подивись.

Чень Чжень уперше за все життя брав у руки живого вовка, тому навіть не наважувався безпосередньо торкнутися його тіла, а обережно затис між своїми великим та вказівним пальцями пряме кругле вушко вовченяти і так витяг його з нори. Воно так і не поворушилося, кумедно звісивши вниз свої чотири лапки, і навіть не думало захищатися зубами чи пазурями, змушуючи людину будь-що повернути його назад до нори. Воно швидше було схоже на дохле кошеня, ніж на дитинча вовка. Коли маля з’явилося перед очами трьох пекінців, Чень Чжень, добре обізнаний з виглядом собачих цуценят, розглядаючи тепер так близько вовченя, відразу ж відчув істотну різницю між диким вовком і свійським собакою. У цуценят від народження шерстка охайна й гладенька, тож вони з першого погляду викликають у людини симпатію; у вовченяти ж усе навпаки — воно є дика істота, й хоча його тіло щільно вкрите м’якеньким пушком сірого кольору, крізь нього проступають довгі чорні волосини жорсткої вовчої холки, і безладна суміш твердого й м’якого, довгого й короткого хутра справляє враження дикості, ніби ви тримаєте в руках колючий каштан. Мордочку вовченяти вкривало чорне й блискуче хутро, ніби його намазали вугіллям. Його очі ще не повністю розкрилися, однак тонесенькі вовчі ікла вже вилізли й виступали з-під губи справжнім лютим вишкіром. Від вовченяти, якого щойно витягли з нори, тхнуло земляною сирістю й вовчою сечею, тож воно не йшло ні в яке порівняння із чистим і симпатичним домашнім цуценям. Однак для Ченя це була найдорожча, найрідкісніша й найпрекрасніша маленька істота великого монгольського степу.

Чень Чжень усе тримав цуценя в руках, не наважуючись його покласти на землю, а воно так і вдавало мертвого, не виявляючи жодного натяку на протистояння і не видаючи жодного звуку. Однак коли Чень помацав маленькі груди вовченяти, він ледь не злякався — так швидко билося в того серце. Дорж сказав:

— Поклади його на землю, подивимось, що буде.

Щойно Чень Чжень так і зробив, як вовченя раптом ожило і щодуху чкурнуло туди, де було поменше собак і людей, причому так швидко, ніби заведена на пружину іграшкова машинка. Хуанхуан кинувся за ним і наздогнав у два кроки, однак коли він уже намірився вкусити вовченя, люди голосом зупинили його, а Чень швидко підбіг і вхопив маля, вкинувши його в свою брезентову сумку. Хуанхуан надзвичайно невдоволено дивився на Ченя, даючи зрозуміти, що він просто повинен власними зубами загризти парочку вовченят і тільки тоді зможе дати вихід своїй ненависті. При цьому Чень помітив, що Ерлан завмер перед норою з цуценятами, ще й злегка помахує хвостом.

Чень Чжень відкрив свою сумку, і троє пекінців, з таким натхненням, мов малі бешкетники, які нишком втекли за місто драти пташині яйця, почали по черзі витягати за вуха решту вовченят із нори, і за мить малюки опинилися в брезентовій сумці. Чень Чжень міцно зав’язав її і повісив на сідло, маючи намір повертатися. Дорж сказав, уважно роздивившись навколо:

— Вовчиця, напевне, десь