Вовк-тотем - Цзян Жун

Прокинувшись уранці, Чень Чжень побачив Яна Ке й Ґао Цзяньчжуна біля печі, де вони разом з Доржем пили чай, їли м’ясо й обговорювали справу руйнування вовчого лігва. Дорж був чабаном у третій бригаді, мав 24–25 років, вирізнявся кмітливістю й статечністю. Він закінчив середню школу, після чого повернувся додому пасти корів, однак за сумісництвом працював у бригаді бухгалтером і був відомим серед тутешніх скотарів мисливцем. Його батько походив із напівхліборобського-напівскотарського району на північному сході, однак переїхав з родиною жити в ці місця після того, як тут організували скотарське господарство. Їхня родина була однією з нечисленних монгольських родин-вихідців з північно-східних монголів. В Орхонському степу їхні звичаї різко відрізнялися від звичаїв місцевих монголів і між ними рідко укладалися шлюби. Монголи з напівхліборобських північно-східних районів вільно володіли китайською, хоча й говорили з відчутним північно-східним акцентом, однак серед студентів у Пекіні саме вони були першими викладачами й перекладачами з монгольської. Проте Біліґ та інші старі місцеві скотарі майже не спілкувалися з ними, а представники молодої інтелігенції не хотіли втручатися у їхні відносини й поглиблювати суперечності між ними. Те, що Ян Ке з самого ранку привів у свою юрту Доржа, свідчило про те, що він дуже не хотів ще раз потрапити в халепу й наражатися на небезпеку, тож Дорж мав стати консультантом і своєрідною гарантією успіху. Дорж належав до тих мисливців, які не випустять орла, поки не побачать зайця, тому його присутність, безперечно, додавала впевненості в процесі пошуку вовченят.

Чень Чжень швидко підвівся, і, вдягаючись, привітав Доржа. Той, посміхнувшись до нього, сказав:

— Я чув, ти наважився залізти в вовчу печеру? Тепер будь обережним: вовчиця запам’ятала твій запах, і куди б ти не пішов, буде тебе переслідувати.

Чень Чжень аж підстрибнув від несподіванки й ледь не заплутався у власній білизні, проте швидко відповів на це:

— Ну тоді нам справді доведеться вбити ту вовчицю, інакше як мені залишитися живим?

Дорж розсміявся:

— Не бійся, це я пожартував! Вовки бояться людей, тому навіть якщо вона й запам’ятала твій запах, все одно не наважиться тебе чіпати. Якби вовки були здатні на таке, вони б уже давно мене з’їли. Підлітком я залазив у вовчі печери й витягав цуценят, але досі живий і неушкоджений.

Чень із полегшенням зітхнув і запитав:

— Ти у нас у бригаді зразковий мисливець на вовків, от скажи, за ці роки скільки всього вовків ти вбив?

— Якщо не рахувати вовченят, то всього набереться штук 60–70. А якщо рахувати вовченят, то до цього слід додати 7–8 лігв.

— У 7–8 лігвах мінімум буде 50–60 тварин, чи не так? Виходить, що кількість убитих тобою вовків наближається до 120–130. І вовки тобі ще не помстилися?

— Як же не помстилися? За десять років вони загризли 7–8 моїх собак, а овець — так ще більше, навіть і не порахую.

— От ти вбив уже так багато вовків, але якщо їх перебити всіх, як же бути з померлими людьми?

— Ми, іх-зууські[69] монголи, в цьому мало відрізняємося від ханьців — ми не годуємо вовків небіжчиками, а ховаємо їх у труні в землю. Тутешні ж монголи дуже відсталі.

— Годувати вовків небіжчиками — це тутешній звичай, але в Тибеті є подібний звичай годувати небіжчиками орлів. Однак, якщо ти винищиш тут усіх вовків, чи тутешні люди не будуть тебе ненавидіти?

— В Орхоні вовків дуже багато, хіба ж їх можна всіх винищити? Уряд нині закликає скотарів убивати вовків, кажуть, що вб’єш одного вовка — вбережеш сто баранів, а задавиш лігво цуценят — вбережеш десять отар овець. Я, вважай, ще небагато вбив вовків. От у колгоспі Баянґов є герой, який навесні минулого року знищив п’ять вовчих лігв — майже стільки, скільки я за десять років! У них у колгоспі багато немісцевих, багато монголів з північного сходу, тому там багато хто вбиває вовків і вже їх залишилося мало.

— А як у них там розвивається скотарство? — запитав Чень Чжень.

— Ніяк, набагато гірше, ніж у нашому господарстві. У них пасовища погані, забагато зайців та щурів.

Накинувши плащ, Чень Чжень вибіг надвір подивитись на Ерлана. Той лежав за ворітьми загону й доїдав мертве ягня, якого до цього вже оббілували. Навесні завжди кожні три-п’ять днів помирали деякі ягнята — чи то від хвороб, чи від холоду й голоду, тож вони були найкращою їжею для собак, причому степові собаки їли тільки оббілованих ягнят і ніколи не кидалися на живих. Однак Чень Чжень помітив, що Ерлан, хрумкаючи маслачками мертвого ягняти, в той же час позирає на живих, які, граючись, стрибають у загоні. Чень Чжень покликав його, але він навіть не підняв голови, продовжуючи лежати й обгризати м’ясо, тільки злегка поворухнув хвостом. А Хуанхуан та Еле відразу ж підбігли до Ченя й позакидали свої передні лапи йому на плечі. Виявилося, що Ян Ке з хлопцями вже забинтували Ерлана, однак було схоже, що бинти дошкуляють йому і він постійно хоче стягнути їх зубами, а рани зализати своїм язиком. Судячи з його вигляду, його можна було знову брати з собою в гори.

Поївши м’яса й випивши ранкового чаю, Чень Чжень знову пішов просити сусіда Ґомбо підмінити їх. Ґао Цзяньчжун, побачивши, що Чень Чжень і Ян Ке намірилися все-таки дістати цуценят, теж ніби заразився «лихоманкою» розворушення вовчих лігв і, в свою чергу, пішов до сина Ґомбо просити його попасти замість нього один день корів. Адже