Вовк-тотем - Цзян Жун

Присвячую незрівнянним степовим вовкам і кочовикам

Присвячую колись чарівному монгольському степу

«Плем’я цюаньжунів»[1] вважало своїми предками двох білих собак, собака був їхнім тотемом.

Чжоуський[2] князь Му-ван скарав цюаньжунів і повернувся, отримавши чотирьох білих вовків і чотирьох білих оленів.[3]

Коли Чень Чжень у своєму сніговому заметі налаштував око підзорної труби на великого вовка, він побачив два ока — ніби блискучі металеві конуси. Аж волосся на тілі Чень Чженя стало сторчма, мов голки в дикобраза, ледь не піднімаючи сорочку над тілом. Старий Біліґ був поруч, але Чень Чжень уже навіть не відчував свого подиху, хоча холодний піт, по волосинках, що стали сторчма, просочувався назовні.

Попри те, що Чень Чжень прожив тут уже два роки, він усе ще боявся великих вовків монгольського степу та їхніх зграй. Тут — глибоко в горах і далеко від табору, опинившись перед такою великою зграєю вовків, він відчував, як навіть подих його тремтить. Ні Чень Чжень, ні Старий Біліґ не мали цього разу з собою ані рушниці, ані довгого ножа, ані запряжки, навіть якоїсь залізяки, як от стремено, в них не було. Вони мали лише два аркани на випадок, якщо вовки учують людський дух — тоді їм обом можна було заздалегідь провести обряд поховання просто неба.[4]

Чень Чжень насмілився зробити півковтка повітря, і лише після цього повернув трохи голову вбік, щоб подивитися на Старого. Біліґ саме спостерігав в іншу підзорну трубу загінний ланцюг, що його утворила вовча зграя. Стишивши голос, він сказав:

— І на що ти здався, такий боязкий? Як вівця, не інакше. Ви, ханьці,[5] аж до кісток боїтеся вовків. Тільки ханець у степу завжди буде битий.

Зауваживши, що Чень Чжень не видає жодного звуку, він нахилив голову вбік і прошепотів:

— Однак цього разу не розгубись, поворушися хоч трохи, це тобі не іграшки.

Чень Чжень трохи нахилив голову і схопив у жменю сніг, який склеївся в його долоні в крижану грудку.

На схилі гори, навскоси від них, сторожко скубла траву велика отара дзеренів,[6] однак вони ніби ще не помітили вовків. А один кінець вовчого загінного кільця вже наближався до снігового замету, де зачаїлися двоє чоловіків, і Чень Чжень не насмілювався поворухнутися, відчуваючи, що вже майже перетворився на крижану статую.

Це був уже другий випадок, коли Чень Чжень зустрічав у степу вовків. При згадці про першу зустріч він знову затремтів усім тілом. Він був певен, що жодний ханець не втримав би в цій ситуації репутацію сміливця.

Коли два роки тому Чень Чжень прибув з Пекіна на це віддалене пасовище до виробничої бригади,[7] був кінець листопада, і Орхонський степ уже був укритий сліпучо-білим снігом. Окрема юрта для молодої інтелігенції ще не була облаштована, тому Ченя поселили до Старого Біліґа і йому випало стати чабаном. Одного дня, через місяць після приїзду, він поїхав зі Старим за 80 км від пасовища до Комітету пасовища отримати свої документи про навчання й купити заодно якісь побутові речі. Уже перед поверненням Старого як члена революційного комітету скотарських господарств раптово затримали на збори, а документи, згідно з директивою Комітету пасовища, слід було негайно доправити голові бригади, тому Ченю нічого не лишалося, як самому верхи повертатися додому. Перед від’їздом Старий віддав йому свого вороного коня, який був швидким і добре знав дорогу додому, а також попередив його в жодному разі не з’їжджати з торованого машинами шляху, вздовж якого через кожні 20–30 км є монгольські юрти, тоді все буде гаразд.

Щойно Чень Чжень сів у сідло, як відчув під собою силу першокласного монгольського скакуна, і в нього виникло бажання помчати верхи. Коли дорога завела його на гребінь гори, і він побачив верхівки гір Цаґаан уул,[8] що «отаборилися» на віддалі, він умить забув про попередження Старого й свавільно з’їхав із торованого машинами шляху, що ним слід було робити гак у понад 20