Вовк-тотем - Цзян Жун

прибутку чабана від трудової одиниці! А зі шкур цих баранів шиють шкіряні куртки вищого ґатунку. На закупівельному пункті розповідали, що одяг льотчиків шиють саме зі шкури дзеренів, а китайським льотчикам така розкіш поки що недоступна. Щороку всі шкури дзеренів, що виробляються в монгольських степах, ідуть на експорт — до Радянського Союзу чи Східної Європи, — в обмін на сталь, автомобілі та зброю. А з філе дзеренів виготовляють консерви вищого ґатунку, які також повністю йдуть на експорт. І тільки рештки м’яса та кісток залишаються в країні на ласунок місцевим мешканцям, однак навіть у самій Внутрішній Монголії на прилавках м’ясних магазинів вони є великою рідкістю і придбати їх можна лише по талонах.

Цієї зими дзерени масово мігрували до країни, тому прикордонні кооперативи та місцеве начальство безмежно раділи. На всіх закупівельних пунктах вже напнули намети для складів, готуючись розпочати закупівлю. Кадровики, мисливці й скотарі, ніби рибалки перед сезоном рибної ловлі, готувалися до великої події. Мисливці й конопаси були найбільш спритними — більшість із них уже осідлали своїх швидких коней, прихопили мисливських собак і рушниці й помчали за дзеренами. Чень Чжень цілими днями був ніби припнутий біля своєї отари і не мав ані рушниці, ані патронів. До того ж чабани мали лише по чотири коня, на відміну від конопасів, у яких було сім-вісім, а то й більше десяти «службових» коней. Тож молоді пекінці могли тільки, кліпаючи очима, спостерігати, як мисливці наввипередки скачуть на полювання. Позавчора ввечері Чень Чжень пішов до юрти мисливця Лхамжава, який, ще не пройшло й кількох днів після появи дзеренів, уже встиг уполювати одинадцять великих цапів, причому одним з пострілів поцілив аж двох відразу. Тож його прибуток за кілька днів у мисливстві швидко мав сягнути розмірів тримісячної зарплатні конопаса. Він із задоволенням повідомив Ченю, що вже відклав собі гроші на сигарети й вино на рік уперед, але збирається полювати ще кілька днів, щоб купити в родину новий транзисторний приймач марки «Червоний ліхтар», а старого занести до пересувної юрти конопасів. У нього в юрті Чень Чжень уперше скуштував свіжого м’яса дзеренів і подумав, що це і є справжній смак степу. Дзерени, охочі бігати, зовсім не накопичують жиру, крім того, кожна їхня м’язова волокнина «гартується» в тривалих атлетичних змаганнях із вовками, тож їхнє м’ясо анітрохи не поступається м’ясу козулі.

Відколи в Орхонському степу з’явились дзерени, молоді пекінці відчули, як їхній статус упав до статусу простого робітника. За два роки, що вони перебували тут, вони вже навчилися самостійно пасти корів і овець, однак у полюванні нічого не тямили. Проте серед усіх форм виробництва, які практикувалися в степах середньої та східної частини Внутрішньої Монголії, мисливство посідало найважливіше місце. Предки монголів спочатку були мисливцями в лісах у верхів’ях Амура і тільки згодом поступово розселилися по монгольських степах та почали вести напівмисливський, напівкочовий спосіб життя. Тож мисливство було важливим, навіть основним, джерелом прибутків кожної родини. Серед кочовиків Орхонського степу найвищий статус мали конопаси, і найкращі мисливці здебільшого виходили саме з цього прошарку. Однак серед молодої інтелігенції було мало таких, хто міг би стати конопасом, а хто таки ставав, усе одно мав лише статус учня, який тільки-но ступив на поріг до вчителя — їм до справжніх конопасів було ще далеко. Тож перед початком цього великого полювання молоді пекінці, які почали вже було вважати себе новими кочовиками, раптом помітили, якими недолугими вони були.

Чень Чжень, наївшись м’яса дзеренів і прихопивши ногу цапа, подаровану йому Лхамжавом, з обуренням побіг до юрти Старого Біліґа.

Хоча молоді інтелігенти давно вже оселилися в своїй окремій юрті, Ченю Чженю все одно подобалося часто приходити до Старого-батька. Його юрта була просторою й красивою, заможною й теплою. На стінах по колу висіли килими із монголо-тибетськими релігійними зображеннями, підлога ж була застелена килимами із зображеннями білих оленів. Срібний посуд на низенькому квадратному столику, як і олив’яні миски та чайники на полицях, були начищені до блиску. Політичні події здавалися далекими звідси, і хунвейбіни з їхнім рухом «за знищення 4 пережитків»[17] ще не пробилися крізь килими Старого Біліґа. У юрті, в якій мешкав Чень Чжень, усі четверо молодих людей були однокласниками ще з середньої школи, причому решта троє хлопців у Пекіні вважалися «буржуазними синками» й «вихідцями з інтелігентиків». Їм випала спільна доля, тож вони однаково відчували відразу до радикальних і неглибоких хунвейбінів, і на початку зими 1967 року гуртом розпрощалися з буремним Пекіном та прибули сюди в степ шукати спокійного життя. Тому вони знайшли між собою спільну мову. Однак юрта Старого Біліґа була ніби табір вождя племені, тож Чень Чжень отримував тут більше тепла й піклування і почувався тут, ніби дома в безпеці.

За два роки, усі в родині Старого почали сприймати його як члена родини, а книжки, що заповнювали дві великі валізи, привезені Ченем із Пекіну, особливо ті китайські й іноземні, що стосувалися історії монголів, надзвичайно зблизили Старого-батька з цим його «сином» ханьської крові. Старий був надзвичайно цікавий; у нього було декілька друзів-оповідачів серед монголів, які знали чимало легенд і бувальщини з монгольської історії. Коли Старий побачив Ченеві книжки, особливо ті, що були з картинками й картами, він відразу ж виявив великий інтерес до того, що писали китайські, російські, перські та інші письменники й історики про історію монголів. Тож Старий Біліґ, який тільки на половину розумів китайську, почав швидко навчати Ченя монгольської, щоб той міг роз’яснити йому зміст книжок, при цьому він розповідав Ченю різні монгольські оповідки й історії. Через два роки вчитель і учень могли вже вести досить пристойну бесіду напівмонгольською-напівкитайською мовою.

Однак Чень Чжень усе ще не насмілювався переповідати Старому зміст тих книжок, де старі китайські або деякі західні історики висловлювали ворожі погляди на адресу монголів. Тут, у степу, він не насмілювався більше співати «Тече ріка червона» Юе Фея