Вовк-тотем - Цзян Жун
Чень Чжень спочатку не хотів залишати юрту Старого Біліґа. Однак, оскільки пасовиська Орхонського степу були дуже поживні, в отарі постійно прибувало. В одній з отар після народження ягнят кількість голів сягнула аж трьох тисяч, а це було занадто для одного чабана, щоб за нею належно доглядати. Коли отара збільшується, необхідно її розділити. Тож Чень Чжень, слідом за новою отарою, вимушений був переїхати до окремої юрти й жити разом із трьома товаришами. Однак, на щастя, обидва табори були розташовані неподалік один від одного, тож вівці й собаки могли навіть «перегукуватися» між собою, а сідло ще не встигало нагрітися під вершником, як той уже прибував до сусіда; туди й назад можна було обернутися за один день. Проте після розділу отари Чень Чжень так само часто, як і раніше, їздив до родини Старого-батька, щоб продовжувати свої бесіди. Але цього разу все було заради дзеренів і стосувалося вовків.
Чень Чжень підняв важку повстяну завісу на вході до юрти, зваляну з верблюжої вовни й розшиту символами щастя, увійшов усередину, сів на товстий килим і налив чаю з молоком. Старий сказав:
— Що, очі вилазять від заздрості, Що хтось уполював так багато дзеренів? Нічого, нічого… завтра Старий-батько поведе тебе в таке місце, звідки можна привезти цілу машину жовтих кіз. Я був цими днями в горах і дізнався, де можна вполювати дзеренів. До того ж я вже не раз думав про те, щоб показати тобі ближче вовчу зграю. Ти ж тільки про вовків і говориш? Але ви, ханьці, — боягузи, ви схожі на травоїдну вівцю, а ми, монголи, є хижими вовками. Але тобі вже час мати трохи вовчої сміливості.
Наступного дня рано-вранці Чень Чжень уже був зі Старим на схилі гори серед масиву Південно-західних гір, де вони облаштували засідку. Дивно, але Старий не взяв із собою ні рушниці, ні собак, а лише підзорну трубу. Чень Чжень до цього не раз ходив із ним полювати лисиць, але щоб іти на полювання голіруч — це було вперше. Він уже декілька разів запитував у Старого, чи вони будуть полювати на дзеренів з підзорної труби, але Старий тільки посміхався, нічого не відповідаючи. У Старого була така манера навчати іншого тих знань і вмінь, які він хотів передати, — викликати в учня цікавість і сумніви.
І тільки коли Чень Чжень побачив у підзорну трубу вовчу зграю, що стиха підкрадалася кільцем до дзеренів, він зрозумів мисливський план Старого-батька. Він зрадів, і Старий також лукаво посміхнувся до нього. Чень Чжень почувався тим рибалкою з байки про сварку кулика й беззубки: коли двоє сваряться — виграє третій. Утім, Чень Чжень був лише маленьким рибалкою, а справжнім риболовом тут був Біліґ. Він і справді був найсміливішим і наймудрішим старим мисливцем в Орхонському степу, і ось сьогодні привів його в таке місце, де риба сама пливла до рук. З тієї миті, як Чень Чжень побачив вовків, він забув про холод — кров потекла в його жилах ледь не вдвічі швидше, а той жах, який викликали в нього вовки, поступово зник.
Над пасовищем, що ховалося глибоко в горах, не було ані вітерця, повітря було сухе й холодне. Ноги Ченя вже майже повністю оклякли, і він все дужче відчував холод під собою, тож подумав, як би добре було мати зараз товсту підстилку з вовчого хутра. Раптом у нього виникло питання, із яким він стиха звернувся до Старого:
— Подейкують, що найтепліша в світі підстилка — з вовчого хутра. Місцеві мисливці й кочовики вбивають немало вовків, однак чому в їхніх родинах немає таких підстилок? Навіть конопаси, коли сторожують взимку на снігу, все одно ніколи не використовують їх? Я бачив підстилку з вовчого хутра тільки в родині Доржа, і бачив, що його батько надягає на штани з овечої шкіри гетри з вовчого хутра, ще й тим хутром назовні. Він казав, що такі гетри — найкращий спосіб лікувати ревматизм, він носив їх кілька місяців, і його ноги, які ніколи не пітніли, почали пітніти. Батьку, у вашої дружини теж ревматизм, чому ви не зробите їй гетри з вовчого хутра?
— Дорж походить від північно-східних монголів, — відповів Старий, — його предки були вже осілими, хоча й мали трохи овець та корів. Там багато ханьців, яких вони почали наслідувати. Ці приходьки давно вже забули свою монгольську душу і монгольське коріння. Коли в них у родині хтось помирає, вони вкладають його в дерев’яний ящик і закопують у землю, а не віддають вовкам на їжу, звісно, що в їхній родині можуть використовувати і підстилки з вовчого хутра, і гетри. У степу справді вважається, що вовче хутро — найтовстіше, найщільніше і найкраще зберігає тепло. Навіть якщо скласти разом дві овечі шкури, вони не так грітимуть, як одна вовча. Це тому, що Тенґер милостивий до вовків, тож і дав їм таке хутро. Однак степовики справді ніколи не роблять з вовчого хутра підстилок, адже монголи поважають вовків, ті, хто не поважає, — то не справжні монголи. Степові монголи краще замерзнуть до смерті, ніж спатимуть на вовчому хутрі. Монголи, які сплять на підстилці з вовчого хутра, ганьблять монгольську душу, тож хіба їхня душа підніметься потім до Тенґера? Поміркуй, чому Тенґер так охороняє вовків?
— Ви ж самі казали, що вовк — це дух-охоронець степу.
Старий насмішкувато примружив очі:
— Ото ж і воно! Тенґер — це батько, степ — це мати. Вовки вбивають тільки тих тварин, які шкодять степу, як же Тенґер не охоронятиме вовків?
У вовчій зграї промайнув якийсь рух. Обидва мисливці миттю
