Вовк-тотем - Цзян Жун

погладив Бара по голові, і, набравшись сміливості, присів навпочіпки біля вовчого тіла. Він зміряв його довжину своєю великою п’яддю. Виявилося, що від кінчика носа до кінчика хвоста — дев’ять п’ядей, тобто близько одного метра вісімдесяти сантиметрів. Це навіть на кілька сантиметрів більше за його власний зріст! Чень Чжень ледь не захлинувся холодним повітрям.

Старий Біліґ посвітив ліхтариком на отару. Виявилося, що вовк таки відкусив і з’їв жирненькі хвостики трьох-чотирьох овець, тож їх зади були закривавлені, а цівки крові на них уже заледеніли. Старий сказав:

— Якщо вважати, що ми обміняли хвости цих овець на такого великого вовка, то ми — не в збитках.

Старий із Ченем удвох затягли важке вовче тіло до юрти, щоб сусідські собаки не погризли йому шкуру. Чень Чжень звернув увагу на те, що вовча лапа набагато більша за собачу. Він порівняв її зі своєю долонею — лапа виявилася приблизно такою ж великою, як і його долоня, якщо не враховувати пальців. Тож не дивно, що вовки так стійко тримають рівновагу під час бігу по кам’янистій або засніженій рівнині.

Старий сказав:

— Завтра я навчу тебе білувати вовка.

Ґасмаа винесла з юрти половину великої миски маслаків з обрізками м’яса у винагороду Бару й іншим собакам. Чень Чжень також вийшов за нею. Він обома руками гладив Бара по голові й широкій, як маленький столик на кані,[13] спині. Бар з хрускотом розгризав маслаки і при цьому виляв хвостом на знак подяки. Чень Чжень не втримався, щоб не спитати в Ґасмаа:

— Ти щойно боялася?

— Аякже, боялася! — відповіла вона, сміючись. — Боялася, що вовк розжене овець і я втрачу трудову одиницю. Я ж — голова виробничої групи! Ганьба мені була б, якби я втратила овець.

Ґасмаа нахилилася і злегка поплескала Бара по голові, примовляючи: «Сайн (гарний) Бар! Сайн (гарний) Бар!» Пес відразу ж облишив свої маслаки й потягнувся головою до долоні господарки, заліз своїм носом їй у рукав і так радісно завиляв хвостом, що аж здійняв вітер. Чень Чжень відзначив, що голодний і змерзлий Бар все ж вище поцінував моральну винагороду господарки.

Ґасмаа сказала:

— Чень-чень (Чжень), після Свята весни я подарую тобі гарне цуценя. Утримувати собаку — ціле мистецтво. Ти його вигодуєш, і воно виросте таким, як Бар.

Чень Чжень подякував.

Увійшовши до юрти, він, усе ще під враженням, сказав:

— Ну й злякався я щойно!

— Я тільки взяв тебе за руку, як дізнався про це, — сказав Старий. — Чому б це вона тремтіла без упину? А якби потрібно було битися, ти б шаблю втримав? Якщо хочеш залишитися в степу, маєш бути сміливішим за вовка! Якось візьму тебе на полювання. Колись Чингісхан для свого війська спеціально обирав професійних мисливців.

Чень Чжень закивав головою: «Я вірю, вірю… Якби Ґасмаа сіла на коня і пішла в битву, то вона б перевершила Хуа Мулань… Це — здавна відома у ханьців жінка-воїн».

— Серед вас, ханьців, є трохи таких, як Хуа… Хуа Мула (лань), а серед нас, монголів, таких, як Ґасмаа, — повно, у кожній родині є, — і старий засміявся, хекаючи, мов старий вовк.

З тих пір Ченю дедалі більше хотілося наблизитися до вовків, спостерігати за ними, досліджувати їх. Він відчував, що степові вовки мають якийсь містичний зв’язок із людьми степу, тож тільки з’ясувавши все з вовками, можна зрозуміти таємничий монгольський степ і самих монголів. Але вовки монгольського степу були якраз найбільш містичною і невловимою ланкою у цьому ланцюгу. Чень Чжень сподівався збільшити свої безпосередні контакти з вовками, він навіть додумався, що можна роздобути собі вовченя й власноруч виростити справжнього степового вовка, на якого завжди можна подивитись і якого завжди можна помацати. Коли йому спала ця думка, він спочатку аж сам злякався, але що ближче було до Свята весни, то палкішим ставало це його бажання мати вовченя.

Старий Біліґ був найвідомішим мисливцем в Орхонському степу. Однак він дуже рідко ходив на полювання. А коли й ходив, то це було полювання на лисиць, але не на вовків. За ці два роки всі переймалися «культурною революцією», тож традиційне для степу напівкочове напівмисливське життя було порушене, ніби сніжна буря налетіла на отару овець і розігнала її. І тільки цієї зими, коли великі отари дзеренів перетнули кордон і прийшли в Орхонський степ, Старий Біліґ нарешті, можна сказати, дотримав слова і привів його з собою у це місце, звідки рукою подати до вовків. Це — дійсно було місце, де Старий випробовував його сміливість і підвищував його мудрість. І хоча Чень Чжень мав тут можливість упритул перетнутися зі степовими вовками, однак це все-таки була ще не справжня битва.

Проте він усе ще був надзвичайно вдячний Старому за його замисли й наміри.

Чень Чжень відчув, що Старий штовхає його ліктем у бік і вказує на схил. Чень Чжень швидко спрямував туди підзорну трубу й побачив, що велика отара дзеренів усе ще похапцем скубе траву, однак один вовк вибіг за межі загінного кільця й побіг у західному напрямку до гір. У хлопця тьохнуло серце, і він пошепки спитав у Старого:

— Вони що, передумали нападати? Отже, ми дарма мерзли тут півдня?

Старий сказав:

— Вони не можуть відмовитися від такої рідкісної можливості. Напевне, ватажок розцінив, що дзеренів дуже багато й послав цього вовка за підмогою. Така можливість трапляється, може, раз на п’ять-шість років. Схоже, що апетит