Предок - Наталена Андріанівна Корольова
— Тому, що я не відпадав. Тож і не потребую «навертатись» чи «переходити», …як це зробив ти або інші. Я є католик. Це ясне само собою, якої я віри. А може й ти тепер собі пригадаєш, як радив Трещулі «триматись католицької віри?»
— І що ти все, як дядина, на «старі часи» все згадуєш? Чи ж ми носимо одіж, як за князів? Або живемо, як за Аскольда чи Володимира?.. То були «батьки»! А ми — їхні «сини!» Їм було добре одно, а нам ліпше друге!
— Та ж не Аскольд і не Володимир захоплювались кардинальським пурпуром митрополита Ісидора. За що ж ти тепер мажеш його дьогтем?.. Чи ж не ти мені розповідав — у поході ще! що в Римі царгородський патріярх Григорій Мамма висвятив помічника й учня Ісидорового Григорія?
— Чи не я? Я!.. Розповідав? Розповідав! заложив руки за пас Василь. — А тепер тобі — паки і паки — скажу: не поможе твоїй унії ні Папа, ні Мамма!
Карльос відхилив двері, хвилину затримався на порозі, та не ввійшов.
— Скільки слів… і скільки ненависти! — думав у здивуванні.
— Вуйки в залі? — спіткала його в коридорі Тея. — Бабуня й я вже готові. Поїдьте й ви з нами!
— Ні, дитинко, мені сьогодні недобре, — погладив Карльос ясну голівку дівчинки й пішов на вежу будельницю.
Хотів поглянути востаннє на околиці, де так довго перебував на новій землі. Завтра мав уже остаточно покинути гостинну побратимову домівку.
— Але я тебе відучу крутити як єзувита! — вчула Тея голосний покрик вуйка Василя, коли чіплялась за клямку, щоб відчинити важкі двері.
А відчинивши — остовпіла.
Вуйко Василь високо підніс шаблю на вуйка Адама… Вуйко Адам зробив так само. І два леза дзенькнули голосом неназисти й смерти.
В тій хвилі зі стогоном підвівся Рустем і «стрілив собою» на Василя. Блискуче лезо шаблі сховалось між лапами звіря.
— Рустем!.. Рустем!.. — розтяв повітря в залі дитячий зойк і дві маленькі, дитячі ручки вхопились за Василеву шаблю. Адам підхопив дитину й з жахом дивився, як із пальчиків і долоні падали на ясний, соняшний платок підлоги червоні, — мов коралі, — краплини. Притулив Тею до грудей і метнувся зі світлиці. Але на порозі на мить зупинився.
Гострий погляд його блакитних очей пробіг по бездушному вже трупі Рустема: Василева шабля втрапила рівно до серця звіреві…
— Остання жива пам’ятка по Зораї!..
Адамові руки були закривавлені Теїною кров’ю.
— Між нами кров нашого роду! — хрипко промовив Адам. — І бігом поніс закривавлену дитину до дядини…
Василь кілька разів перейшов залю й пішов коридором.
Ще сьогодні виїде він, — як татарин, проти ночі! — з цього батьківського замку, з яким відтепер не в’яже його ніщо…
Погляне з вежі, як далеко можуть його занести коні ще до ночі.
Вузькими сходами вежі помалу йшов додолу Карльос…
Там, нагорі, бачив безконечне руно волинських лісів… А в серці стояв образ еспанських, голих, червоних скель… Що ж подібне між Еспанією й Волинню?
Хіба що той самий вічний бій із невірними!.. Тут — хижаки-номади, там — африканські й берберійські орди…
Ті, — там! — ідуть «по хліб»! А ці, — тут! — «по людей!»
Як еспанські, так і ці країни боронять долю Европи від наїзників…
Та ж голосу й обличчя цього народу, — як і еспанською![405] — Европа собі не уявляє…
А Василь ніс угору свої думки:
— Саме, який він «Дунін»? «данець», «норман»?.. Він — вільний, як степовий вітер, пан, козак!.. Навіщо йому та згадка про таких «чужацьких» батьків чи предків?.. Предків, тим тільки й «славних», що над їх головою висіло прокляття! Що ж: чи не може він сам бути «предком»?.. Лебідь у гербі?.. Досить уже нам «плавати в хвилях католицького фанатизму!»
Ступаючи на твердий ґрунт, може він і свого Лебідя поставити на скелі![406]
Так і звелить перемалювати «свій» герб!
На площинці, слимаком закручених сходів, очі-в-очі зустрінулись обидва.
Стали. Мовчки зміряли один одного поглядом.
— Я знаю, — хрипко промовив Василь по латинському, — ви, це та певна підтримка мого брата, що так міцно в’яже його з папіжництвом[407] і відштовхує від нас!..
Карльос сперся плечем на стіну і недбало поклав руку на ефес шпади:
— Не знаю, графе, чому маю більше дивуватись: вашій витривалості в диспутах, що зводите їх починати навіть на сходах! Чи безодні джерела слів, що в собі носите…
Василь вхопився за шаблю, бо спокійний Карльосів тон шпигнув його, і без того вже на гарт розпеченого, гостріше як явна образа.
Але Лясерда лівою рукою притримав бойовий Василів рух:
— Ні вдома, ні в стороні невірних не ставав я ніколи до бою зі зрадниками своєї віри. А тут я ще й гість!
— Добре! — затис у руці шаблю Василь. — Але графе: ми ще зустрінемось на полі бою!
— «Щоб служить Богу й добрим людям!» — злегка вклонився Карльос, відповідаючи формулою, що нею користується еспанець у багатьох випадках. А головне — коли не бажає пускатись у ширшу розмову.
ЕПІЛОГАромат бузку й мокрого, весняного листя вливався відчиненими вікнами в
