Предок - Наталена Андріанівна Корольова

Урвав болісно, сів за стіл, схиливши голову на руки.

І це враз розігнало хмари Василевого гніву.

— Та… та Бог з тобою, юначе! Чи ж би я хотів тебе вразити? — і на слабий рух Адамової руки продовжував щиро: — Ну, годі! Не буду більше!.. Царство їй небесне! — і перехрестився широким, розмашистим, православним хрестом.

Адам не завважив цього руху. Але Карльос підсвідомо захвилювався:

— Певно з цього почнеться… — відчув тривогу. Хотів був вийти, гадаючи, що не годиться чужому бути свідком сварки братів… Але ж… Вийти з кімнати — було ніяково! Тож підвівся й підійшов до полиць із книгами.

Відчув незручність і чорнець Елпідіфор. Він теж підійшов до книжок і неприродньо-байдужим голосом заговорив до Карльоса:

— Чи ж усі ті книги й інкунабули должно[391] нахиляють розум до Святого Письма, а душу — до живота праведного? Є тут і «Антиграф», і «Антидот», але аз не обрів…

Та ж згадавши, що Лясерда — «рицар чужоземський, єретичної прелести папіжництва напитавшись», мало що може тямити на «животі праведному» і на його «мові руській», перейшов, пересипаючи мову грецькими словами, на теми світські:

— Еа єрон[392], що любомудрости своєя ради, во дні юности моєя, претерпіл єсьм всякую скорб і тісноту живота іночеського на Афтос-Горі, язик еладський пізнав, як рідний. І не токмо Іродота, Оміра і многих інших читав, но й переводити тщився.[393] Многими поти й труди многими сія стяжах. І от же, опинився «пар геавто»[394] вижду, що воістину «була інна Русь старинна». Ніхто писаннями міфтопойсів[395] давніх уже не цікавиться! Токмо сама «дискуція о вірі»… І не диво! Монахи бо так розволочилися, що келія їм наприкрюється. Виходять на торжища… аж у сторони латинські, в Базилею, Ферару, Буду, Фльоренцію і даліє, та з одушевлением веліїм доказують, що «ми, русини, і латинники єсьмо братьми». І затроюють даліє блуди єретицькими і так уже затросні уми. А чому сіє? Ібо — воістину! — младеж не падає по книгах[396], аки пчела. Не ізбирає оттуду сладости словесної, а — хоч і безславно ректи сіє — но воістину: во коршмах черноризці сидять більше, як у книгохранилищах перебувають… І це — «пані калос!»[397]

— Слухай, брате! — говорив тим часом Василь Адамові, — розповім тобі про товариство наше лицарське, що тепер твориться! Ти ж з юности тугував за конем та зброєю! І ось, друзяка мій, Остап Дашкевич, князі Вишневецькі…

Різкий звук мисливського рогу розтяв повітря під брамою, йому відповіла сурма й заскреготав звідний міст.

— Та ж саме це може від Вишневецьких посланці! Чекаю їх!..

Але це були післанці від де Кастрового «негербованого хитреця» — архітекта.

Зі смертю Марії гарячкове будування в Борках стало. Пригноблений Адам до всього втратив цікавість і припинив розпочаті праці. Тоді де Кастрів мистець взявся за будівлю нового замку на закуплених Лясердою землях.

Весна починалася сухо й тому праця жваво посувалась.

Карльос міг — так оповіщали посланці, — приїхати подивитись, бо вже було на що: одно крило нової «Каса Лясерда» стояло на новій землі.

Коли другого дня Карльос зайшов до студіольо попрощатись із братами, вчув голосні слова Василеві:

— Хрест, шабля й струни — ось наші гасла!

— Але єн протойс[398] — віра православна — поправив отець Елпідіфор.

А як по двох тижнях Лясерда знову повернув у Борки й відчинив увечері двері до студіольо, там немов ніхто не рушився з місця від дня його від’їзду.

Все було так точнісенько, як багато днів перед тим. А диспута продовжувалась у тім же тембрі голосів.

Тільки перед отцем Елпідіфором замість кубка меду чи «ліквору западного» стояв недопитий кухоль славного перемишлянського пива.

Сам чернець мирно дрімав, спершись на шкуратяну подушку високого фотеля.

Суперечка братів у кількох кроках від нього його не турбувала й очевидно не цікавила.

На мить перед Карльосовою згадкою пропливла спомином колишня розмова з Адамом про «пакс»[399] орієнтальних номадів. Подумав:

— Чи ж і це той орієнтальний «спокій»? Чи може він тільки байдужість через недостачу витривалости? Що правда, митрополита свого Герасима вони спалили!.. Але… мабуть тільки згарячу!..

— «Чуже» католицтво? «Забобони дикої Литви»? — звучав глибоким сумом Адамів голос. — Брате! Брате! Чи ж не сам ти повторяв мені, що навіть патріярх Ніфон, у своєму листі до митрополита Йосифа Солтана називає унію релігією наших батьків! У Москві «не пастирі — череду, а череда пасе пастирів». Та згадай же, ще перед унією прийняли обряд латинський наші пани: Слуцькі, графи Тишкевичі, роди Лукомських, Пузинів, Потіїв, Ярошинських… і хто їх усіх назве! Тож розплющ очі й приглянься, брате, що діється в тій «православній» Церкві! Здирства, суди,