Предок - Наталена Андріанівна Корольова
— Бо ви, католики довели до цього! Стратили ми князів! Шляхти — чимало. А панів — ще більше! Через вас! Ви бо ставите православне духовенство нижче… за шевців! — гарячився Василь. — Чи ж мало хіба, що той, хто «має попа», — збагни ввесь глум і презирство цих слів: «має попа…» як коня, як тварину! — так той посилає його орати з хлопами! І служителя вівтаря ніхто не боронить!
— Та ж, Василю! В цьому й уся відповідь! Дійсно, правда: ніхто їх не боронить. Бо ж хто їх може боронити, коли вже навіть «братства» з людей світських, і здебільша мало освічених чи й зовсім неосвічених, — беруться «поліпшувати священиків»[400] «синів єретичних», котрі самі себе ганять, говорючи: «не вміємо ні читати, ні писати, тільки сторінки в книгах перевертати…» Дійсно, це вже «грецька злоба!..»
Але Василь стукнув пугарем об стіл, аж Елпідіфор на хвилю розплющив очі.
— Під лід, під меч, під топір — тих твоїх уніятів!.. Вони бо гірші за самих католиків!.. Це вони тягнуть до себе нарід тим, що в тому обряді темний, засліплений, «чорний люд» бачить обряд «свій»… у своїй мові!..
— Бачиш! Знову сам говориш: свій обряд бачить!
— Та ж то ошуканство! Нарід же темний, як глупа ніч! — кричав Василь, неначе був у широкому полі.
Елпідіфор уловив одно слово: «темний». Але встряв у розмову:
— У чому ж тут зло? — запитав цілком мирним тоном. — Істино бо: всі ми темні єсьмо! Ібо самі архиреї наші говорять: «Невідомо єсть, како і в що віруємо!» Та ж не те є на потребу! Аби віра та була тверда!.. Прочее какофимія![401] Кепські поголоски! Ність бо віри правої іншої, як православна, древняя, благочестивая, що вже із самої її назви видко… Досить вже набрехались ми… Поперестаньмо мало-малснько!
— Та заткни ти пельку, махабею! Ти ще мене навчатимеш?! — тупнув ногою розпалений Василь.
Елпідіфор влип у подушки фотеля, ніби хотів протиснутись через них наскрізь.
— Так говориш зі «своїм попом»… чи сповідником? — із сумною іронією промовнв Адам.
— Та хто нині сповідається?! — злісно махнув рукою Василь. — Ані священики, ані чорноризці!..
І знову посипались, як із рогу гойности дати, наймення, цитати…
— Мов на церковному соборі! — мовчки думав Карльос.
Сонце палило як улітку й кидало на підлогу великої, парадної залі замку білі килими проміння…
Василь підтяг вище до паса шаблю-карабелю[402] в сап’янових, зелених піхвах, поправив на плечі гаптований ремінь. І знову почав міряти залю широкими кроками. Дратувався…
— І все — тільки чекай!.. Дашкевич як здох!.. Той — як під лід пішов!.. А тепер — іще дядина!.. Одуріти можна!..
Витяг з-за паса свиставку зі слонової кости.
На посвист з’явився Юсуф, із колишнього Зораїного посагу.
— Меду, чорномазий! — гукнув, не спиняючи своєї ходи.
Кроки Василя, в підкутих срібними підковами зелених сап’янцях, глухо відбивались від майже голих, оббитих блакитним сукном[403] стін залі. Її прикрашували тільки портрети.
Обтягнені визолоченою шкірою стільці з різьбленими, високими спинками та дрімаючі по-під стінами лави, покриті «полавочними» литовськими килимами, ще дужче підкреслювали порожнечу офіційної, замкової «вітальні», де тепер брати чекали на звук ріжка, щоб їхати з дядиною на оглядини весняних посівів.
Хоч надворі й досить пекло сонце, але від грубих, неогрітих, кам’яних стін тягло холодком. Тому у великому ватрані, в меншій частині залі, палахкотів огонь. Біля нього сидів задуманий Адам. За роки свого полону звик до тепла й відчував дома холод.
— Як би ж тільки фізичний! — піймав себе на думці. І ще сумніш подивився на Маріїного Рустема, що лежав біля самого вогню й дихав тяжко, з присвистом, високо підносячи ребра.
Вогкість і сніг побороли могутнього — колись такого гарного! — звіря. Він прудко чах, із кожним новим днем усе дужче втрачаючи сили.
Коли гепард зайшовся кашлем, Адам схилився до нього й почав ніжно гладити суху шерсть цяткованої Рустемової голови, що з неї блищали вогники запалих очей.
Василь став у двох кроках і схрестив руки:
— Дійсно, тебе наче підмінили, брате! — промовив різко. — Панькаєшся з котом, як дівчатко!..
— Та й тебе підмінили, брате! — теж сухо відказав Адам.
— З чого ж це видко?
— Зо всього. Ти на все змінив погляди, починаючи від котів… і до віри…
Увійшов зі срібною коновкою меду бурґрав:
— Трещуло! — круто повернувся до нього Василь. — Чому ти став уніятом[404]?
— Бо люблю й важу обряд і мову батьків. Будуть інші накази світлого пана графа?
— Ні. Іди!
Василь обернувся до Адама:
— Але ж скажи мені нарешті й ти просто: якщо ти так заступаєшся за унію, то чом же — на милість Божу! — досі сам іще не навернувся й не перейшов на цю… нововигадану віру?
Адам, не затримавшись на братовому підкресленню, відповів стримано:
