Предок - Наталена Андріанівна Корольова
Пані Теофіля сиділа у високому кріслі в своїй одрині. Дивилась у вікно й прислухалась. У передранковій імлі поривчастий вітер міцно хитав високими ялинами за ровом.
Здавалося, хтось великий і таємний махає там наміткою: раз — на привітання, раз — на розлуку…
Раптом вітер розірвав туман і між зеленавими хмарами засяяла вранішня зоря; одинока й холодна…
Дядина встала, засвітила лямпочку перед великим образом Матері Божої «Кормительки»[362], яка «пильнує, щоб не забракло в оселі хліба».
Та ж у цю ніч молилась не про поживу людям і тваринам…
— Випроси, Матінко, най пошле Господь долю тому наслідникові роду, що має от із хвилини на хвилину прийти на світ! Захорони й захисти Пресвята Діво-Мати й ту, що взяла собі при хрещенні Твоє святе Наймення!
Знову повернулась до вікна… думала…
— Така була слаба «Мариня», коли Адам прийшов змінити пані дядину при ліжку хворої!.. Глибокі, мов у ями запалі! — очі горіли на блідому, як подушки білому, личку, що набрало чарівної краси… Але ж горять вони таким вогником, що… спалахне сильно і ясно перед тим, як має погаснути!..
Боже! Боже! Помилуй її, таку молоду, щасливу, гарну, добру!.. Візьми мене стару замість неї! Доле. Духи Лісові! Як що вам потрібен «викуп» за молоде життя, за щастя — моє життя візьміть![363].
Стискуючи на грудях руки, пішла до дверей. Довше не могла витримати! Піде молитись до каплиці!
Оминула своє широке, вигідне ліжко під важкими «небесами» з протканого «травами» та «струями»[364] східнього шовку.
Даремно біліють високо-підбиті подушки, а м’який, хутряний покрівець розтягся в ногах, поверх теплої ковдри, мов живий, сильний звір.
По дорозі взяла зі столика грубий, у темну шкіру оправлений молитовник «Діурнале», з молитвами й службами Божими зокрема на кожний день.
Перекинула в кількох місцях сторінки. Знайшла! Ось вона, — написана на окремому листочку пергамену і вложена в книжку «Молитва до святої Марґарити», що помагає матерям у тяжку годину[365].
Взяла за клямку двері й прислухалась, бо почула, як далеко — на нижньому поверсі, хряснули двері… потім швидко перебігли жіночі, босі кроки й загуркотіла мидниця, покотившись по сходах…
Ще настрашать Тею! — затурбувалась пані Теофіля, згадавши, що стурбована вже кількаденним хвилюванням усього замку, дівчинка ввечері пашіла, плакала й не хотіла спати.
І саме вчас прийшла до внучки.
«… від пристріту[366] дідового, бабиного, молодечого, дівочого, жіночого, чоловічого, діточого… — вмивала Тею Євлалія «з вуглика, ножем перехрещеного»[367]…
Тільки знаком наказала пані дядині, щоб «не переривала її наговору» і — для певности! — проказувала ще зарікання від лихоманки-пропасниці:
…і вийшли з моря-окіяну сім дів-дівиць: перша дівиця — Зимниця, друга дівиця — Палениця, третя — Ледова, четверта — Бідова, п’ята — Невсипуща, шоста — Невмируща[368], сьома — Лідія, над ними володарка.»
Тея лежала спокійно, з розплющеними очками й уважно слухала, — як цікаву казку, — заклинання «семи дівиць».
Раптом підвелась. Сіла на ліжечку й перехилившись, слідкувала за чимсь на підлозі.
Раніш, як волошка встигла її затримати, дитина вже бігла босоніж, чорним, квітчастим килимом до дверей. Біжучи, вела ручкою за чимсь по підлозі.
Пані Теофіля разом із ховою вхопили дівчинку на руки:
— Ну, ну! Богумилко[369]! Не витівай! Засни ще! Ляля сама впіймає тобі котика-Мацька! Покладе його тобі в ногах… най він тобі попряде… казку свою котячу розповість… Як заснеш — ураз зрозумієш, про що саме він тобі розповідав!..
Але Теїні сині очі стали немов іще більші як звичайно. Ясно й поважно дивилась на бабуню:
— Я, бабуню, не Мацька гонила! То — смерть-Морена повзла! Як смужка сивого диму. Я її, бабуню, погнала до дверей! Вже її тут нема[370]!
Пані Теофіля тремтячою рукою перехрестила внучку й себе. Дивним поглядом глянула на хову. Та мовчки впала навколішки й сховала обличчя у вишивану попередницю.
Пані Теофіля квапливо прикрила Тею й погнала до Маріїної одрини.
Адам схилився над ліжком дружини, йому видалось, що Маріїна рука швидко холоне в його руці.
Хотів сховати під ковдру ту бідну ручку. Але ж немічна
