Ольвія - Валентин Лукіч Чемеріс
Вершники, котрі полонили Ольвію, враз притихли й принишкли, притримуючи мечі на поясах, аби ті не дзенькнули, обережно спішились, вишикувались у лінію і завмерли, ніби їх і не було. Чорнобородий застиг попереду.
Стояли довго, не сміючи навіть звести очі, тільки час від часу кліпали повіками. Ольвія зрештою не втерпіла:
– І допоки ми будемо молитися на це шатро? Я спішу додому, до Гостинного мо…
Чорнобородий метнувся до неї безшумно, затис полонянці рота широкою, твердою як камінь долонею… А віднявши долоню, люто глянув на полонянку і ребром своєї руки провів у себе по горлі. Ольвія все зрозуміла і затихла.
Із шатра висунулась довгаста, жовта, як гарбуз, голова без єдиної волосинки і ворухнула рудими бровами. Чорнобородий щось шепотом доповів їй, голова кивнула і зникла. Знову потяглися хвилини нестерпного чекання. Чорнобородий пас очима вхід у шатро, і руки його були молитовно складені на грудях.
Із шатра вийшов товстий, дебелий перс у панцирі й шоломі і, поклавши руки на шкіряний пояс, що туго впивався йому в живіт, щось тихо сказав чорнобородому. Той догідливо кивнув головою і, повернувшись до полонянки, рухом руки показав їй, що треба йти. Ледве Ольвія зробила крок-другий, як звідкілясь невидимі руки підхопили її, і вона миттю опинилась у шатрі. Злякано притискуючи до себе дитину, зробила кілька кроків поміж двома рядами воїнів із оголеними короткими мечами й опинилася під склепінням шатра.
Усередині шатро було надзвичайно просторе, в парчі й позолоті. На пишних килимах на подушках поважно сиділи в шоломах, з короткими мечами на поясах стратеги і воєначальники загонів.
Тиша в шатрі стояла така, що чути було, як дзвенить у власному вусі. Жодного руху, погляду… Наче сиділи не живі, а якісь дивні мерці…
Ольвія сковзнула поглядом далі по шатру, і біля священного вогню, що горів у великій бронзовій чаші на триніжку, під протилежною стіною шатра, на якій висів герб Персиди – соколине пір'я і всередині стрілець, що натягає лук, – по-східному схрестивши ноги, сидів на подушках сам Дарій в золотій шоломоподібній тіарі з майстерно завитою бородою. Був він у рожевому осяйному вбранні, підперезаний широким шкіряним поясом із золотою пряжкою у формі крилатого колеса і з коротким мечем у позолочених піхвах.
Він байдуже дивився на полонянку, звузивши набряклі, важкі повіки. Сонна апатія, мертвотна холоднеча оповила його сухе, різке обличчя з важким підборіддям. Але навіть крізь ту сонливість проступали риси вольового, жорстокого і владного царя, царя царів, як величали себе всі перські владики із роду Ахеменідів.
– Я прийшла, великий царю, – сказала Ольвія, і від перших звуків її голосу стратеги хитнулися з подиву: ще такого не було, аби якась полонянка сміла першою заговорити до того, хто є уособленням бога на землі.
– Я дуже здивована і обурена, – в мертвій, недобрій тиші говорила далі полонянка. – У тебе, великий царю, скільки того війська, що зір його не осягає, то для чого було хапати жінку з дитиною на руках? Хіба я в змозі заподіяти зло твоїй орді, великий царю?
Не встигла Ольвія й закінчити, як звідкілясь нечутно, мов кажани, метнулись до неї тіні, затисли їй рота, схопили за плечі й почали гнути її до землі, намагаючись кинути полонянку на килим, до ніг царя. Ольвія що було сили шарпнулась, випросталась.
– Падай! – шипіли позад неї. – Варварко, ти знаходишся перед самим Дар'яваушем[27], царем великим, царем царів! Ти знаходишся перед сонцем усієї землі! Спітамен кшатра удостоїв тебе великої честі, аби ти поцілувала край килима у його божественному шатрі. Перед ним прості смертні лежать і бородами метуть землю!
– А я – жінка! – дзвінко вигукнула Ольвія. – Я виросла у вільнім місті, де не принижували так людей!
Брови Дарія злегка ворухнулися, тіні відскочили від Ольвії.
І знову в шатрі запала тривожна тиша.
Дарій ворухнув сухими, потрісканими від степового вітру губами, сонна апатія почала сповзати з його обличчя, очі напіврозплющилися. Тихо, але владно цар царів запитав полонянку:
– Ти хто така, красуне?
Невидимий товмач швидко переклав запитання для полонянки по-грецькому.
– Ольвія, – відповіла полонянка.
У кутиках уст царя царів мигнула іронічна посмішка.
Він запитав з ледь прихованим сміхом:
– Ти, виходить, така знаменита, що досить одного твого імені? Але ми про тебе раніше нічого не чули.
– Я дочка архонта Ольвії і дружина скіфського вождя Тапура!
Стратеги перезирнулися між собою і знову завмерли.
– Чому це дочка архонта і дружина скіфського вождя самотня їхала степом? – м'яко запитав Дарій.
– Я втікала від гніву свого чоловіка, – відповіла Ольвія правду. – Він буває добрим, але буває злим, як Мегера. Йому потрібний син, продовжувач роду, син-орел, про якого б загомоніли степи, а я… – Жінка тяжко і сумно зітхнула. – А я народила йому дочку. Лють полонила його і осліпила. Довелося втікати вночі на коні, бо під гарячу руку Тапур здатний на все. Він як дикий кінь, що не терпить вуздечки. Його неможливо приборкати, допоки він сам не схаменеться.
Обличчя царя царів зробилося співчутливим і добрим.
– Який жорстокий твій чоловік, – злегка похитав він головою. – Але тобі, нещасна жінко, повезло. Втікаючи від свого, як ти кажеш, незагнузданого чоловіка, ти потрапила під надійний захист. І тепер маєш змогу відомстити віроломному Тапуру. Адже ти не винна, що народила дочку, а не сина.
– Так, великий царю, я не винна, – згодилась Ольвія. – Боги тому свідки, що я дуже хотіла народити сина.
– Все у волі богів, – м'яко мовив Дарій і почав у ту мить навіть подобатись Ольвії. – Син добре, але й дочка – теж добре. Дівчата, які згодом стають дружинами чоловіків і мужів, нам дуже потрібні, адже без них не буде дітей, не буде воїнів. – І додав, злегка посміхнувшись: – Мене також народила колись жінка, і я вдячний їй, бо мій батько, славний Віштасп, ніколи б на це не спромігся.
Цар був радий з власного дотепу, полководці теж посміхнулися і враз стисли вуста, як тільки-но цар погасив свою скупу посмішку.
Дарій заговорив, як і вперше, тихо та м'яко:
– Радій, красуне! Я веду непереможне військо персів проти непокірних і свавільних скіфів. І мене, й моє військо осяває сам бог неба, великий Ахурамазда. Скіфи віднині більше не мають місця на землі. Скористайся нагодою і відомсти своїм кривдникам. Більше того, я велю, і ти станеш дружиною майбутнього сатрапа Скіфії, котрого я поставлю і котрий у всьому слухатиметься мене.
Ольвія мовчала.
– Радість онімила твої вуста? – лагідно запитав цар
