Ольвія - Валентин Лукіч Чемеріс

Коли врешті дісталися до Істру, було вже ополудень. Обидва береги ріки – скіфський і протилежний, фракійський, – кишіли, як мурашники. Тисячі й тисячі людських фігурок метушилися по обох його берегах, сюди й туди снували човни, плоти. А через усю широчінь ріки, з невеликими проміжками для пропуску води, вишикувалися вряд трієри на якорях. Трієри були великі, морські, певно, прийшли сюди з Понту, піднявшись угору по річці. Ольвія зрозуміла, що на річці йде будівництво мосту чи переправи для перської орди.

Крутим узвозом спустилися вниз і спинилися біля товстих дубових паль, які було забито в твердий ґрунт берега. На фракійському боці теж було забито в твердий материковий фунт дубові палі, а між ними від берега до берега, поверх заякорених трієр, вже натягнено вісім товстих лляних канатів, до яких поприв'язували поперечні балки.

Різномовні раби (це зрозуміло було по їхніх вигуках), білі, смагляві і зовсім чорні, голі, в самих лише набедрених пов'язках чи коротких спідничках, під виляски батогів наглядачів з трудом повертали важкі вороти, натягуючи товсті канати.

Чорнобородий щось сказав, двоє вершників із його загону спішились, побігли берегом до човнярів, а чорнобородий знову повернувся до будівничих мосту. Скрипіли корби, кричали наглядачі й періщили голих рабів, і ті все крутили й крутили корби. Канати поверх трієр хоч і повільно, але натягувалися й натягувалися, аж доки й не забриніли, як струни, і не лягли на ряд трієр, що віднині будуть підтримувати міст замість паль.

Тим часом прибіг один з вершників, щось сказав чорнобородому, той кивнув Ольвії, щоб вона йшла за ним. Спустилися до води, де на них уже чекав чималий човен, власне, два човни, збиті дошками. В один вершники завели коней, а в інший зайшли чорнобородий, Ольвія і ще якісь люди, певно, будівничі, яким треба було якраз на той берег. Ольвія присіла, а чорнобородий стояв біля неї і дивився на той берег. Веслярі поплювали на долоні, гекнули, опустили довгі весла у воду, потягли їх на себе, і обидва човни стрімко пішли од берега.

Вода на середині ріки вирувала, вдарялась у борти трієр, що перегороджували їй шлях, пінилась і з шумом та ревом неслася у проходи між суднами. Із човна трієри видавалися великими, і десь там над ними, нагорі, будувався міст.[26]

На фракійському боці вже настилали на натягнені поверх трієр канати міцні кругляки по ширині майбутнього мосту і міцно прив'язували їх до поперечних балок. І відразу ж засипали їх землею, яку на носилках, майже бігом, під ударами батогів, носили раби. Одні носили землю, інші розрівнювали її, а треті трамбували товстими обрубками колод. Одночасно із земляним насипом тягли з обох боків перила.

Сидячи у човні, Ольвія бачила, що будівництво мосту йде у швидкому темпі, перси квапились. І тоді вона подумала про Тапура. Чи знає він та його владика Іданфірс, що перси вже будують міст на землю скіфську?.. За якийсь десяток днів закінчать вони міст, і по ньому лавиною потече перська орда… Як застерегти скіфів, як передати їм про цей міст? Подумала, і на душі стало важко: а чи випустять перси її із свого табору? Ой, мабуть, навряд. І втекти від них – теж не втечеш. І від розуміння того, що вона знає про ворога, про його наміри, а не може застерегти скіфів, їй було боляче, і наче відчувала за собою якусь вину.

Човен пристав до фракійського берега, ткнувся носом у пісок, веслярі, розігнувши спини, відхекувались. Чорнобородий кивнув Ольвії, і вона зійшла за ним на берег… Вже не скіфський, а чужий. З другого човна зводили коней і зразу ж сідали. Сіла й Ольвія, і по знаку чорнобородого вони рушили. На фракійському боці людей було більше, вони снували так густо, що між ними трудно було проїхати. Все то були будівничі мосту: носили землю, пиляли й тесали колоди для настилу.

Загін чорнобородого круто повернув у степ, і, коли піднялися на узвишшя, Ольвія побачила далеко внизу велетенський військовий табір, над яким здіймалися дими від тисяч і тисяч багать. Вся перська орда вмістилась у тій долині, а чи тільки частина її – невідомо, але долина була вщерть забита людьми і тваринами. На обріях носилися вершники, ліворуч і праворуч шляху скакали загони, на узвишшях стояли сторожові пости, і чорнобородий щось їм кричав, певно, таємне слово.

Іржали коні, ревла худоба, скрипіли вози, і гул людських голосів долинав із долини, наче морський прибій.

– Наші коні затопчуть ваш степ і вип'ють ваші води, – звертаючись до Ольвії, хвалькувато вигукнув чорнобородий.

– Ви ще не знаєте, що таке скіфські степи, – відповіла Ольвія.

– О, ти не знаєш, що таке військо царя царів! – буркнув чорнобородий і вмовк. Спустилися вниз, всюди паслися осідлані коні, між ними спали вершники у панцирах і шоломах, ще далі ревіла худоба, гуртами рухались верблюди, воли.

Сам табір був захищений трьома рядами возів. Загін, що полонив Ольвію, проїхав через три ряди возів після того, як чорнобородий сказав дозорцям таємне слово. Запетляли вузькими проходами, наче в густому лісі. Всюди спали піхотинці, поприкривавшись від сонця великими плетеними щитами, спали, хоч гул над табором стояв неймовірний. Там і тут лопотіли на вітрі намети, шатра, але здебільшого воїни лежали просто неба. Блищали шоломи, панцири, кольчуги. Багато воїнів було в повстяних ковпаках, вовняних накидках. І гул, гул, такий, що, здавалось, велетенська ріка вергала каміння в бездонну прірву. Полонений, потрапивши в такий табір, глухнув і сліпнув, втрачав волю, тяму і вже нездатний був ні опиратися, ні тим більше триматися з гідністю.

Вершники чорнобородого в'юнами завертілися, аби не наступати воїнам на голови, і повільно рухались табором. Там і тут клепали молоти: похідні ковалі лагодили зброю, ревіли верблюди, іржали коні, кричали люди, і годі було що втямити чи збагнути. Ольвії здавалося, що потрапила вона в потойбічний світ. І тільки думала: як? Як скіфи здолають таку орду, що заповзала у їхні степи?

Середина табору, котру охороняли «безсмертні», мала свій додатковий захист і була оточена трьома внутрішніми рядами возів, над якими на списах маяли кінські хвости. А за возами на просторі стояло величезне рожеве шатро, над яким розпростер крила золотий орел. Ольвія здогадалась, що тут перебуває перський цар.

Біля входу в шатро непорушно застигли зі списами, щитами й мечами на поясах шестеро здорованів у сяючих шоломах і латах. Вони стояли, наче кам'яні ідоли, навіть не ворухнулися, коли загін спішився біля шатра. Тільки коли прибулі зробили вперед