Ольвія - Валентин Лукіч Чемеріс

Ольвію теж почали непокоїти ті дими.

– Хто там кочує? – запитала вона.

– У цих краях кочує Савл і його племена. Але куди вони поділися – не знаю. Може, відкочували на кращі пастівники?.. А по той бік Істру живуть фракійці.

– Вони можуть напасти на скіфів?

– Хто?.. Фракійці?.. – зневажливо вигукнув Ганус. – Ха! Та скіфи їм відрізають кінчики носів, щоб вони не зазнавалися.

Але димів на обріях все більшало й більшало, і невдовзі вони вже зайняли півнеба.

– Ай, які недобрі дими! – хитав головою Ганус і злякано озирався навсібіч. – Мені вони зовсім-зовсім не подобаються!

Його слуга мовчав і, здавалося, не звертав анінайменшої уваги на ті дими… «Димить, то й хай димить, – говорив його вигляд. – А що за дими – хай хазяїн ламає голову. На те він і хазяїн!»

– Стривайте!.. – вигукнув Ганус. – Треба постояти і подумати, що нам далі чинити. Ніколи у тім краї не було стільки димів. Дивіться!.. – показав він рукою на ближній кряж, над яким стрімкими білими клубками піднімався дим. – То – сигнальний дим, – аж затремтів Ганус. – Там сторожова вишка. Коли дим здіймається над сторожовою вишкою – велика біда суне на Скіфію. Давно вже, ой, давно не диміли сторожові вежі. Я ще малий був, коли там в останній раз виростав стовп диму… Біда! Біда!.. До Савла вже не можна їхати, ще вскочимо у халепу. Савл, мабуть, уже й сам утік за Велику ріку, ось чому ми не могли його знайти. Зараз по всіх степах піднімуться дими. Треба повертати до свого кочовища і хутчіше з табунами відходити за Велику ріку. Так наші діди завжди робили, коли на заході здіймалися сторожові дими.

Що потім сталося, Ольвія гаразд і не знає, бо сиділа в кибитці, опустивши запону, й годувала Лікту, котра так недоречно розкричалася, а тому й не бачила, що творилося доокіл. Кибитка, здається, повернула назад. Це Ольвію занепокоїло дужче, аніж тривожні дими за рікою Істром. Досі вона не полишала думки про втечу і тільки вибирала зручну мить. За її підрахунками, звідси було вже не так і далеко до Понту. І вона почала схилятися до думки, що можна ризикнути, тікати навіть пішки. Днів за три вона дістанеться до калліпідів, а ті злі на скіфів за Тапурів напад, тож допоможуть їй дістатися до моря. Тому повернення назад, на десять днів путі далі від моря, аж ніяк не входило у її плани. Годуючи Лікту, вона з тривогою думала, що ж їй робити далі? На що сподіватися? Назад ні в якому разі повертатися не можна. Хіба, вибравши зручну мить, як Ганус та його слуга поїдуть роздивлятися дорогу, вистрибнути із кибитки і шмигнути у перший же яр чи байрак? А там, у високих травах, у яких і кінь міг сховатися, хай спробують її знайти! Чи почекати ночі, а коли вони заснуть, спробувати тікати, прихопивши коня. З конем було б надійніше, зовсім надійно. До того ж тлустий, лінивий Ганус міцно спить – штани з нього стягуй, не почує. А ось нелюдимий, мовчазний слуга його, здається, одним оком спить, а другим недремно слідкує за нею. Його не проведеш, на те він і слуга, щоб охороняти свого пана і виконувати доручене йому діло.

Та не встигла вона й догодувати дочку, як кибитка зненацька затряслась, і її почало кидати з боку на бік. У Лікти вислизнув із рота сосок материної груді, вона ображено заплакала, та матері в ту мить було не до неї… Так трясло, й підкидало, і кидало з боку на бік, що Ольвія зрозуміла: кибитка котиться навпростець… І, мабуть, ніким не керована.

Відкинула запону.

Гануса і його слуги, які невідлучно день за днем їхали позад кибитки, тепер не було. Воли бігли навпрошки степом, ревіли, а з передка кибитки стирчали ноги візника. Вони стирчали неприродно, і Ольвія, не роздумуючи більше й миті, притиснула дочку до себе і вистрибнула з кибитки. Пригинаючись у високій траві, кинулась у вибалок. Кибитка, поторохтівши, зникла у високій траві…

Притискуючи до грудей дитину, Ольвія бігла вибалком, наче хто за нею гнався, а куди бігла – і сама в ту мить не знала. Волосся вибилося у неї з-під башлика, падало їй на очі, вона нетерпляче відкидала його рукою і бігла, бігла, доки вистачило духу.

Коли вже й зовсім вибилася із сили, впала, довго віддихувалася, лежачи на боці, і несила було навіть поколихати Лікту, яка надривно плакала…

Яскраво світило сонце, у вибалку було тихо і мирно. Гули на квітах земляні бджоли, пурхали барвисті метелики. І Ольвія почала потроху заспокоюватись. Трохи вгамувавши дихання, Ольвія по схилу вибалка піднялася наверх, аби розвідати, що там діється і куди їй іти далі. Присіла у високій траві, виглянула, кибитки ніде не було видно. Осмілівши, Ольвія звелась на повний зріст, оглянулась. І тут вона побачила вершника, що мчав степом.

Вершник був їй незнайомий.

По тому, як він лежав у коня на гриві, обхопивши його за шию руками, а не сидів рівно у сідлі, вона зрозуміла, що з ним трапилась біда. І не помилилась: у спині вершника стирчала стріла. Переляканий кінь мчав степом навпрошки.

– Ей-ей!!! – крикнула Ольвія, кидаючись навперейми. – Постривай, я допоможу тобі!..

Кінь, вчувши людський голос, повернув до неї голову і відразу спинився. А може, його зупинив вершник. Коли Ольвія підбігла, вершник, впершись обома руками в шию коня, намагався звестись у сідлі, але руки його тремтіли й підломлювалися у ліктях, і він знову падав на шию коня. В його очах, коли він глянув на неї, вже стояв кривавий туман.

– Слухай мене… – прохрипів він над силу, і голова його впала коневі на шию. – Я із сторожової вежі… Устиг дим тривоги на кряжі пустить… Стрибнув на коня… з вишки… а вони – стрілу… Думав, домчу, але все… все… Стережись і ти… Вони женуться за мною… Їх десятеро…

– Хто? – крикнула Ольвія й оглянулась.

– Передай… скіфам, – прохрипів він і хотів було показати рукою на захід, але не зміг, бо в грудях у нього забулькало. – Біда велика… Хай Скіфія сідлає коней…

Зробив останню спробу звестися.

– Там… – знову намагався показати рукою на захід, – передай… хай на північ відходять… Багато їх… Ціла орда… Із своїм царем… Їх – як трав у степу.

Він заворушив губами, певно, щось говорив, але голосу в нього вже