Ворошиловград - Сергій Вікторович Жадан
Одної ночі, ходячи коридорами й засинаючи від цілодобового безсоння, Сара натрапила на ще один трюм, якого раніше не бачила. За дверима чутно було чийсь шепіт і стогін, котрі її спочатку налякали. Проте вона зібрала всю свою хоробрість і прочинила двері. Кімната, обшита чорним залізом, заповнена була вівцями — змученими й наляканими. Вони тиснулися одна до одної, не зрушуючи з місця, й протяжно голосили в чорну пітьму. Світло лампи ковзнуло по них, западаючи іскрами в глибоких овечих очах, і враз Сара побачила, що стоять вони по коліна в крові. Кров заливала підлогу, повільно, проте незворотно прибуваючи, вівці приречено дивились на жінку, навіть не намагаючись вирватись крізь прочинені двері. Вражена Сара опустилась поміж овець, обіймаючи їх і співаючи їм спірічуелзи. Там, поміж овець, її й знайшла Глорія, котра зранку виявила відсутність сестри й рушила на її пошуки. Сара ледь чутно виспівувала, і сльози щедро скочувались її обличчям. Накинувши сестрі на плечі теплий шотландський плед, Глорія відвела її назад і вклала в ліжко.
Сара відразу ж заснула і спала, спокійно та безтурботно, аж до самого Ліверпуля.
В Ліверпулі пароплав було арештовано й відтранспортовано в карантин. Капітан, старий бессарабський циган, наказав підняти жовто-чорний карантинний прапор. Портові лікарі виявили в багатьох членів команди сифіліс, внаслідок чого матросам не рекомендувалось залишати борт «Месопотамії». Команда опинилась у пастці. Вечорами жінки збирались на палубі й співали роздратованим матросам тихі тужливі спірічуелзи, від чого матроські серця спалахували та обривались, падаючи в шлунки, наче золоті зорі в смарагдовий Атлантичний океан. Матроси лаштували стіл і пригощали жінок контрабандним ромом та ядучим турецьким тютюном, оповідаючи їм про свої пригоди в борделях Одеси та про жовте бессарабське сонце, яке випалювало до білого яблуневі сади, мов дитяче волосся. По тижневі стояння команда «Месопотамії» зважилась на втечу. Уночі матроси підняли якір і, покинувши негостинний ліверпульський порт, рушили далі, згідно з маршрутом. Наступну зупинку пароплав зробив уже в Марселі.
Тут сталася наступна несподіванка: зійшовши на берег задля поповнення продовольчих запасів, матроси «Месопотамії» спробували збути на місцевих ринках партію консервованої буйволятини, котру тягали в трюмах уже не перший місяць.
Митники, яким до рук випадково потрапила перевезена з пароплава контрабанда, затримали порушників. Проте греки, швидко зорієнтувавшись, влаштували бійку й прорвались назад на корабель, несучи на руках поранених друзів. «Месопотамія» змушена була терміново залишити Марсель. Втім, подорож так чи інакше добігала кінця, і жінки вечорами насторожено вдивлялись у далеч, що наповнювалась африканським теплом, бентежачи й непокоячи.
Незабаром пароплав увійшов у Чорне море, минув золоті від сонця кримські береги й опинився посеред розбовтаних та гірких азовських вод. На початку квітня «Месопотамія» прибула до Маріуполя.
— У мене мама часто бувала в Маріуполі, — знову перебила мене Ольга. — По роботі.
— А ким вона працювала?
— Вона працювала на залізниці, — пояснила Ольга. — Вдома майже не жила. Я її загалом погано пам'ятаю, вона рано померла. Пам'ятаю, що вона постійно кудись бігла, і ось це відчуття, що вона за кілька хвилин поїде, і доведеться знову її чекати, я дуже добре запам'ятала. Я зовсім малою бігала на вокзал, дивилась на потяги. Для мене звідтоді вагон — це якесь таке жахливе місце, до якого ти можеш випадково потрапити і з якого вже неможливо буде вибратись. Ти чого найбільше боявся в дитинстві?
— Американців, — відповів я подумавши.
— Чому американців? — не зрозуміла Ольга. — Американці нормальні. Вони джаз вигадали.
— Не знаю. В дитинстві я про джаз нічого не знав.
— А я провідників боялася, — сказала Ольга. — Та й тепер терпіти їх не можу. А ще кондукторів. І бухгалтерів теж.
— Послухай, — заговорила вона за якийсь час. зможеш мене завтра звідси забрати?
— Зможу.
— Тільки не забудь, — попросила Ольга.
— Не забуду.
— Добре, — сказала вона. — Добре.
Маріупольський порт, як завжди о цій порі заповнений турецькими та марокканськими суднами, справив на сестер приємне враження святковим багатоголоссям. Вуличні базари та тісні крамнички повнились якісним дешевим товаром із Малої Азії та Західної Європи, портові будівлі ховали в собі скарби, звезені сюди з усього світу. Тут-таки, в приміщенні вокзального ресторану, сестри Абрамз підписали угоду на проведення концертів духовної музики для робітників металургійних заводів Новоросійської компанії та на шахтах Франко-Російського товариства. Поселились місіонерки в скромному, проте затишному готелі «Цар Давид». За тими спогадами Сари Абрамз, місцеві промоутери, які загалом чи не вперше мали справу з північноамериканськими неграми, доклали всіх зусиль, аби побут жінок було забезпечено всім необхідним. Сестри відразу ж виявили працьовитість та загальну доброзичливість по відношенню до нової публіки.
Вже перші виступи, що відбулись у робітничих клубах при металургійних підприємствах, мали неабиякий успіх та забезпечили сестрам любов і повагу робітників. Місцеві мешканці охоче відвідували концерти хору, сприймаючи заокеанські спірічуелзи з відвертим зацікавленням та ентузіазмом. Самі сестри з подивуванням вивчали тутешні звичаї та церковні практики, що суміщали в собі складові як ортодоксальних християнських течій, так і неканонічних релігій. Химерне поєднання вір та писемних культур, що виникло тут унаслідок щасливого збігу обставин та вдалого розміщення морських торгових портів, стало для сестер Абрамз щедрим джерелом натхнення та музичних імпровізацій. За короткий час Глорія Абрамз створює кілька творів, що ввійшли згодом до золотої скарбниці спірічуелз.
Наприкінці травня сестри переїжджають із Маріуполя до Юзівки. Сара Абрамз пише про це так: «Місто, забудоване одно- та двоповерховими будівлями, вигідно вирізнялось шикарними магазинами, рестораціями, конторами та банками.
Першокласні готелі «Велика Британія» та «Гранд-Готель» приваблювали натовпи комерсантів, що прибували сюди переважно з Бельгії та Британії з метою швидкого збагачення. Це був справжній Клондайк для позбавлених перспектив у себе на батьківщині західних комерсантів. Нас поселили в одному з котеджів Новоросійського товариства, в яких жили майстри, інженери та британські спеціалісти компанії. Кінематографи «Колізей» та «Сатурн» вечорами наповнювались яскравою галасливою публікою, що демонструвала нові наряди, привезені сюди з портів Америки та Японії. Робітники, натомість, віддавали перевагу чайним, публічним бібліотекам, баням, а у вихідні — церквам та численним молитовним
