Ворошиловград - Сергій Вікторович Жадан
А тоді, щойно Ніколаіч із сивим від'їхали, ми з Шурою теж рушили до міста, а по дорозі я зіскочив і, звернувши за гуртожитки петеу, пройшов дворами, в яких стояло дзвінке жовтневе повітря, і вийшов на одну з тихих порожніх вуличок. А минувши її, зупинився перед кам'яною лікарняною огорожею. Тому що завжди потрібно повертатись, особливо якщо хтось чекає на твоє повернення, так я собі подумав і ступив на подвір'я. Корпуси були тихі, подвір'ям літала павутина. Хворі у вікнах схожі були на рибок в акваріумах.
Сестрички відразу розповіли про Ольгу. Говорили про неї з неприхованою образою в голосі, нарікали на її складний характер, на погані манери, на недисциплінованість. Проте не знаючи, ким я насправді доводжусь хворій, далі не розводились, лише зітхали, не чекаючи від мене розуміння.
Ольга була в палаті сама, мабуть, м'якосерді сестрички просто не наважились когось до неї підселити. Спала в своєму ліжку, безжурно всміхаючись уві сні. Була в потертих левісах і теплій бейсбольній куртці. Права холоша була до коліна розрізана, гіпс на стопі нагадував новий кросівок. Волосся її горіло під пообіднім сонцем, а шкіра розчинялась на білосніжних простирадлах, мов молоко на рисовому папері. На стільцях і на підлозі стояли квіти в наповнених водою слоїках. У квітах блукали оси й метелики, по-осінньому втомлені й неуважні. Я обережно сів скраю ліжка. Коло ліжка валялись апельсини, на підлозі лежали розгорнуті книги, телефон Ольга не випускала з рук навіть уві сні. За вікнами стояли яблуні, безнадійно обірвані хворими та сестричками, гілки сухо здригались під легким вітром. Раптом дрібне яблуко зірвалось із гілки й лунко ударилось об жерстяне підвіконня. Ольга розплющила очі.
— Герман? — запитала. — Ти що тут робиш?
— Провідати прийшов. Хто це тобі стільки квітів приніс?
— Ніхто, — відповіла вона, якусь мить подумала, потім вирішила, очевидно, не вигадувати. — Це я сестричок попросила принести. Хотіла, щоб ти подумав, ніби мені тут хтось квіти носить.
— Ну я так і подумав.
— Добре, — сказала Ольга. — Дуже добре.
— Як нога? — поцікавився я.
— Та нормально, — Ольга подивилась, чи не було повідомлень, і відіслала телефон убік. — Я ще вчора просила, щоби мене відпустили, сказала, що все нормально. Так вони тут такий скандал улаштували.
— Вони говорять, що це ти скандал улаштувала.
— Ну да, — образилась Ольга. — Робити мені більше нічого. Нічого — сьогодні ще полежу, а завтра — додому.
Роботи купа, а я тут лежу.
— Як ти її хоч зламала?
— Двері хотіла зачинити. Вони мене так розізлили!
— Що вони хотіли взагалі?
— Хто їх знає, — Ольга знову схопилась за телефон, покрутила його в руках, поклала назад. — Все щось випитували, винюхували, мерзотні такі, противні. А ще, ти розумієш, в одного з них лисина збоку.
— Як це — збоку?
— Ну так — не посередині, як у всіх нормальних людей, а збоку, над вухом. І він увесь час щось перепитує, ніби недочуває, і цією своєю лисиною лізе тобі просто в душу.
Ну я й не витримала, вигнала їх.
— Ти вибач, — сказав я їй, — що через мене стільки проблем.
— Та ладно, — відповіла Ольга. — Сама винна. Я спочатку страшенно злилась на тебе, потім заспокоїлась. Добре, що ти прийшов. Ти залишишся?
— Ну, якщо можна.
— Лишайся, звісно. Бачиш, мене тут родичі апельсинами завалили, я себе почуваю, як на Новий рік.
— Чому на Новий рік? — не зрозумів я.
— Мені в дитинстві апельсини завжди купували на Новий рік. Ну або коли я застуджувалась і лишалась удома. Так що я себе почуваю школяркою. Давай, допоможи мені все це з'їсти.
— Добре, — погодився я і почав чистити їй апельсини.
Апельсини були теплі, мов лампи денного освітлення.
Вони бризкали соком, і оси відразу ж почали кружляти наді мною. Ольга брала шматки апельсина, сік стікав її пальцями. А оскільки пальці в неї були довгі, то стікав він безкінечно довго, доки вона не змахувала краплі легким рухом.
— Послухай, — сказала, — я знаю, що Шура там щось організовує. На аеродромі.
— І що?
— Ти ж будеш там із ним?
— Ну, буду.
— Дивись за ним, добре? — попросила Ольга.
— А що за ним дивитись?
— Він якийсь дивний останнім часом. Старіє, мабуть.
— Мабуть, — не заперечував я.
— Будь коло нього, добре?
— Добре.
— І сам бережись, — попросила Ольга.
— Та ладно. Що може трапитись?
— Сподіваюсь, нічого, — відказала вона. — Почитай мені, — попросила раптом.
Я підняв з підлоги книгу. Був це якийсь посібник із бухобліку. Сторінки були щедро залиті кавою й покреслені олівцем, ніби хтось хотів переписати все заново.
— Щось цікаве? — запитав я Ольгу.
— Взяла, що було в офісі, — пояснила вона.
— О, — згадав я, — мені тут пресвітер якусь книгу передав. Хочеш, її почитаю?
— Пресвітер? — негайно напружилась Ольга, проте швидко заспокоїлась чи зробила вигляд, що заспокоїлась. — Ну, давай. А що за книга?
Я дістав із кишені куртки передану Тамарою книгу. Була вона обгорнута сірим цигарковим папером. Сторінки були зачитані й пожовклі, деякі взагалі відклеїлись і постійно випадали. Загалом видно було, що книгою користувались часто і не надто охайно, можливо, навіть перечитували й робили закладки, брали з собою в дорогу, але ніколи й ніде не забували. А називалась вона взагалі химерно:
«Історія і занепад джазу в Донецькому басейні». Я погортав жовті сторінки.
— Не знаю, — сказав, — чи буде це цікаво. Може, краще почитаємо про бухоблік?
— Бухоблік мені в печінках сидить, — сказала Ольга. — А про що твоя книга?
— Про історію та занепад джазу. В Донецькому басейні.
— Хіба там був джаз? — здивувалась вона.
— Схоже, що був.
— Ну давай, — погодилась Ольга. — Тільки читай зсередини, так цікавіше.
Була пообідня пора, жовтневе сонце, здавалось, укінець заплуталося серед яблуневого листя, і промені його рухались підлогою, мов водорості в прозорій воді. Я подумав, що ми з Ольгою вже були разом у лікарняній палаті, і тоді все закінчилось якось незрозуміло, вірніше — і не закінчилось ніяк, усе триває аж до сьогодні і триватиме ще невідомо скільки часу. Ольга зручно умостилась на лікарняних подушках, дивлячись кудись повз мене, кудись туди, де на білій стіні рухались повільні яблуневі тіні.
І я почав читати зсередини.
Розвиток джазу в Донецькому басейні традиційно супроводжувався голосними подіями та скандальними подробицями.
Очевидно, саме скандальність та нарочита алогічність більшості з них пояснюють майже цілковиту відсутність більшменш серйозних досліджень, що стосувалися б становлення джазу в промислових регіонах Півдня тодішньої