Ворошиловград - Сергій Вікторович Жадан

— Да, Германе, — погодився він. — Життя — річ узагалі малозрозуміла. Ніколи не знаєш, що ховається під поверхнею. Так ніби все знаєш, все бачив, а як воно було насправді — навіть уявити не можеш.

Я озирнувся довкола. Справді — як воно було насправді?

*

Чіпка й жорстка пшениця, яка роками росла тут, не давала їм іти, перепиняла шлях, так що потрібно було за кожним кроком розривати сухі, переплетені між собою стебла. Вони наближалися в сонячному світлі, йшли крикливою веселою юрбою, і тіні їхні плутались у них під ногами, наче мисливські пси. Із золотих сонячних хвиль, із гіркого жовтневого повітря виходили один за одним молоді усміхнені пілоти в шкіряних шоломах і куртках, з коричневими планшетками, з важкими годинниками на руках. Йшли, перегукуючись, жартували з приводу якогось давнього випадку, що стався саме тут, на цьому аеродромі, якихось двадцять років тому, так що все вже забулось і стерлось із пам'яті, і потрібно було, аби вони знову тут з'явились, згадали і переповіли. Колосся забивалось їм до чобіт та кишень, павутина запліталась їм поміж пальців та лягала на волосся, вони здіймали її легкими рухами, вперто вибираючись із цієї безкінечної пшениці. Механіки в чорних комбінезонах, що йшли позаду, несли в руках брезентові мішки з листами та бандеролями, кореспонденцію, яку вони зберігали весь цей час.

Мішки відсвічували на сонці зеленим вогнем. Механіки, сміючись, задирали голови, розглядаючи лунку порцеляну жовтневого неба, і очі їхні легко примружувались під сонцезахисними окулярами. Але і це були ще не всі, оскільки позаду, геть відстаючи і не встигаючи за пілотами, якась дивна авіаційна команда викочувала з сонячного марева розгойдане тіло літака, помаранчеву від сонця та пилу тушу АН-2, що спалахувала в повітрі залізом і фарбою. Котили його, заливаючись потом і задихаючись від пилу, але нізащо не бажаючи залишити машину посеред поля.

Пілоти крокували злітною смугою в бік ангарів, порожніх і лунких, в яких темно стояло повітря, ніби річкова вода в шлюзах. І коли вже голоси їхні зникли за будівлями, коли механіки, скинувши мішки з поштою посеред асфальту, розбрелись гаражами, наповнивши їх сміхом і криками, ті, останні, теж, зрештою, досягли смуги, викотили кукурудзяник із густої пшениці, залишивши його якраз напроти адміністративних будівель. Пропалена сонцем та висушена посухою машина, всуціль обплетена травою і павутиною, застигла посеред злітної смуги, мовби вагаючись — куди їй летіти, в якому напрямку, за яким маршрутом. Аж раптом звідкись ізсередини глухого літакового нутра почулось наполегливе шарудіння, ніби хтось усередині натикався на обшивку, шукаючи виходу. Двері літака з тріском розчахнулись настіж, і звідти, з чорної задушливої глибини, в яскраве сонячне проміння почали вистрибувати руді лисиці й чорні коти, полетіли голуби й чаплі, застрибали річкові жаби й посипались, як груші, кажани. І вся ця летюча приблудна фауна, що ховалась на борту, потерпаючи від спеки та задухи, кинулась урозтіч, подалі від пекельної машини, подалі від усіх повітряних ям, що викопані були для їхніх тваринячих душ у прикордонному небі.

— Германе, — Травмований торкнув мене за плече. — Ну ти йдеш?

Сивий з Ніколаічем так і стояли один проти одного, мов танцюристи на паркеті. Сивий нависав над коротконогим Ніколаічем і щось йому злісно цідив, аж Ніколаіч увесь щулився, понуро киваючи головою. Втім, коли ми підійшли, обидва замовкли.

— Ну що? — запитав Шура.

— Ще п'ять хвилин, — відповів сивий. — Давайте вже дочекаємось.

— Ну давайте, — погодився Травмований. Зрештою, вибору особливого в нього не було.

Ми стояли, мовчки й напружено рахуючи секунди, намагались не дивитись один одному в очі й розглядали тріщини на асфальті — глибокі, як зморшки на обличчі в клоуна.

Раптом у Ніколаіча задзвонив мобільний. Він метушливо видобув його з кишені й підніс до спітнілого від хвилювання вуха.

— Алло! — заголосно, як на таку безлюдну місцевість, сказав Ніколаіч. — Да! Да, Марлен Владленович, тут! Зі мною! Да! Даю! Вас! — Він з полегшенням простягнув слухавку сивому.

Сивий ураз теж заметушився, забігав очима, вайлувато підхоплюючи мобільник своїми доглянутими адвокатськими пальцями.

— Слухаю, Марлен Владленович, — спершу він ще намагався триматись бадьоро й незалежно, проте голос його швидко осів, а інтонації з'їхали кудись на істеричне підвискування. — На місці! Все в порядку, Марлен Владленович. Не хочуть, Марлен Владленович. Залупились, Марлен Владленович. — Шура незадоволено скинув бровою. — Я говорю — не погоджуються, Марлен Владленович.

Що? Говорять, громадянська ініціатива. Територіальна громада, говорять. Говорять, не маємо права. Що? І я їм кажу, що маємо! Папери показував! Марлен Владленович, да вирішу, аякже. Все зроблю, не хвилюйтесь. Аякже.

Я поки що не знаю. Може, домовимось із ними, Марлен Владленович? Куди? На хуй? Зрозумів, Марлен Владленович! Да, все зрозуміло, не турбуйтесь! Вибачте, що стільки клопоту. Я все зроблю. Все зроблю! Так! І вас теж, Марлен Владленович, і вас теж!

Сивий вимкнув слухавку і передав її Ніколаічу блідими й знекровленими по цій розмові пальцями. Мовчки витяг із кишені плаща білосніжну хустинку, тремтячою рукою витер рясний хліборобський піт. Довго не потрапляв хустинкою назад до кишені, зрештою, впорався з цим.

Так само мовчки забрав у Ніколаіча свій кейс. Ніколаіч, відчуваючи найгірше, забився йому за спиною, мов пес перед чужими. Шура дивився на все це з малозрозумілою мені усмішкою.

— Ну, значить, так, — промовив сивий, звертаючись до Шури. Пальці, якими він обхопив ручку кейса, аж посиніли від напруги. — Я вас попереджав. Не кажіть, що я вас не попереджав. У вас часу — рівно двадцять чотири години.

Завтра ми все це зносимо. В разі опору діям працівників комунальних служб будете нести відповідальність.

Він знову видобув хустинку й різкими нервовими рухами почав витирати шию. Розвернувся й мовчки пішов до машини. Ніколаіч потупцяв слідом, проте, перш ніж застрибнути до свого джипа, на мить озирнувся й кинув на нас якийсь дивний, сповнений погрози погляд. Так ніби хотів щось сказати, проте не наважився. Або вирішив зачекати.

— Ну, що, — сказав Травмований, — ось де вони, справжні проблеми.

7

Він знав, що робить. Він усе вірно розрахував, знаючи, що друзі підтримають його в разі чого, прийдуть і допоможуть. Тому що бізнес — це бізнес, а кров, яку вони разом проливали в бійках, на вулицях і футбольних полях, вона скріплювала й пов'язувала, і тут уже про бізнес не йшлося. Голос крові куди потужніший за голос здорового глузду, так собі думав Травмований і не помилявся. Так воно й сталось наступного дня, коли вся їхня бригада, всі, кого