Українська література » Сучасна проза » Ворошиловград - Сергій Вікторович Жадан

Ворошиловград - Сергій Вікторович Жадан

Читаємо онлайн Ворошиловград - Сергій Вікторович Жадан
випускаючи з рук альбому, я навіть уві сні пам'ятав її рухи та погляди, волосся, розвіяне на вітрі, й одяг, що облягав її тіло, тож коли вона пройшла невпевнено темною кімнатою і зупинилась наді мною, довго приглядаючись до мене в темряві і, зрештою, вирішивши забрати в мене з рук свій альбом, я перехопив її долоню й потягнув на себе, й тоді вона сама подалась наосліп, у темряву, куди я її тягнув, а натрапивши своїми устами на мої, почала жадібно цілувати, не стримуючись, ніби довго цього чекала, давно про це думала, тож інакше й трапитись не могло. Вона навіть роздягнутись не встигла — лежала на мені в плащі, під яким одягнений був теплий светр і довга спідниця, волосся її падало мені на обличчя, роблячи сутінки чорними й рухливими. Торкаючись її литок, я намацав теплі гетри майже до колін, і далі зовсім нічого — жодних панчіх, це мене чомусь збентежило, я враз відчув її всю, всю її тяжкість і невагомість, відчув тепло її шкіри і ледь вогкі від збудження трусики, які вона легко стягла, не припиняючи цілуватись, якимось нечутним рухом, просто стягнула їх, залишивши бовтатись на лівій литці, а потому, ковзнувши рукою вниз, швидко розібралась із моїми джинсами і сіла на мене, міцно охопивши гарячими стегнами. Час від часу вона припадала до мого обличчя, цілуючи віддано й задихано, випростовувалась наді мною, від чого волосся розсипалось її плечима, і в темряві спалахували її обличчя та шия, а долоні впевнено спирались на мої груди. Вона мовби відштовхувалась, не маючи достатньо сил, аби зіскочити з мене, розгойдувалась, і сірий плащ її розгортався, як вітрило, а каблучки на пальцях чіплялись за ґудзики на моїй куртці. Поцілунки її пахли міцним чаєм і легким алкоголем, її одяг був жорстким на дотик, шкіра — м'якою, зуби мала гострі, а нігті — хижі й криваві, й залазячи мені під одяг, лишала мені на спині довгі болючі смуги, які спалахували в темряві, мов електропроводка. Кінчаючи, вона голосно скрикувала, здивовано дивлячись мені в очі, погойдування її зробились різкі й болючі, я відчував, що вона вже й не бачить мене, не пізнає, рухаючись, мов сновида, і я рухався разом із нею, не відстаючи від неї ні на мить, знаходячись увесь час поруч, разом із нею ступивши на цей шлях, разом із нею його завершивши.

*

Коли вона кінчила і лягла знеможено поруч зі мною, я довго торкався її волосся, не знаючи, що їй сказати, вірніше — не знаючи, що б вона хотіла почути. Якоїсь миті вона просто заснула, тепло дихаючи мені в плече, але щойно пальці мої торкнулись легко й нечутно її вилиці, як вона враз здригнулась крізь сон, прокинулась і, наполохано Вона знову пустила воду, довго щось там собі переставляла, чимось торохкотіла, щось промовляла сама до себе, зрештою, вимкнула воду, тихо прочинила двері, побачила мене й мовчки присіла поруч.

— Не ображайся, — сказала, торкнувшись мого коліна. — Просто істерика.

— Все нормально? — перепитав я.

— Нормально, — сказала вона, — нормально. Не ображайся.

— Ходімо спати, — запропонував я.

— Зараз підемо, — погодилась вона, дістала з кишені плаща цигарки й запалила. — Зараз. тютюну та зубного порошку, шкіра була гіркою від сліз, Потім почала цілуватись, і поцілунки її мали смак тюну та зубного порошку, шкіра а волосся мокре, як рибальські сіті.

— Я не хотіла тобі говорити, — сказала вона. — Якщо я тобі скажу, ти напевне підеш.

— Що сталось?

— Ти підеш? — перепитала вона.

— Не бійся, не піду, — заспокоїв я її.

— Підеш. Я знаю, — не повірила вона. — Ну та все одно — я тобі скажу.

— Та що сталось?

— Там якісь проблеми з вашим бухгалтером.

— З Ольгою?

— Ну.

— Звідки ти знаєш?

Вона знову пустила воду, довго щось там собі переставляла, чимось торохкотіла, щось промовляла сама до себе, зрештою, вимкнула воду, тихо прочинила двері, побачила мене й мовчки присіла поруч.

— Не ображайся, — сказала, торкнувшись мого коліна. — Просто істерика.

— Все нормально? — перепитав я.

— Нормально, — сказала вона, — нормально. Не ображайся.

— Ходімо спати, — запропонував я.

— Зараз підемо, — погодилась вона, дістала з кишені плаща цигарки й запалила. — Зараз. тютюну та зубного порошку, шкіра була гіркою від сліз, Потім почала цілуватись, і поцілунки її мали смак тюну та зубного порошку, шкіра а волосся мокре, як рибальські сіті.

— Я не хотіла тобі говорити, — сказала вона. — Якщо я тобі скажу, ти напевне підеш.

— Що сталось?

— Ти підеш? — перепитала вона.

— Не бійся, не піду, — заспокоїв я її.

— Підеш. Я знаю, — не повірила вона. — Ну та все одно — я тобі скажу.

— Та що сталось?

— Там якісь проблеми з вашим бухгалтером.

— З Ольгою?

— Ну.

— Звідки ти знаєш?

— Шура дзвонив, просив тобі сказати. Тепер ти підеш.

— Що з нею сталось?

— Не знаю, вона в лікарні.

— Щось серйозне?

— Не знаю, — тихо відповідала Тамара. — Здається, ні.

— Точніше можеш сказати? — занервував я.

— Не кричи на мене, — образилась Тамара. — Я нічого не знаю. Шура просив тобі передати. Сказав, що вранці сам за тобою заїде.

— Дай телефон — я йому передзвоню.

— Та пізно вже дзвонити, — змучено заперечила Тамара. — Почекай до ранку, він приїде і все розповість.

— А якщо там щось серйозне?

— Все одно, — повторила Тамара, — зачекай до ранку.

— Тобі просто говорити.

— Чому це мені просто? — не зрозуміла Тамара.

— Ну, це ж не твій бухгалтер опинився в лікарні.

— Я знала, що ти підеш до неї. Вона молода і вона тобі подобається.

— З чого ти взяла?

— Ну, я ж бачу, — пояснила Тамара. — Просто я думала, що ти залишишся, раз уже прийшов. Але розумію, що цього просто не може бути. Я занадто стара для тебе, так?

— Та ні, що ти, — спробував я заперечити.

— Стара-стара, — повторила Тамара, — не виправдовуйся, все нормально. Я ні на що особливо й не сподівалась.

Роби, як тобі краще, добре?

— Добре, — погодився я.

Вона допалила цигарку й безнадійно роздушила недопалок об підлогу.

*

— Я хотів тебе спитати: цей чоловік, високий такий, темний, на фотокарточках — хто він?

— Високий? — перепитала Тамара.

— Ага.

— Артур, — відповіла Тамара. — Чоловік Таміли.

— Таміли? — здивувався я. — Хіба не твій?

— Ну, потім і мій. Він жив спочатку з Тамілою, потім зі мною. Дуже мене любив.

— І де він тепер?

— Його вбили, — пояснила Тамара. — Років десять тому. У нього хотіли забрати бізнес, він не віддавав. Його підірвали разом із машиною.

— Нічого собі.

— Це вже так давно було, — сказала Тамара.

— А що сестра? — допитувався я. — Ви з нею спілкуєтесь?

— Спілкуємось, —

Відгуки про книгу Ворошиловград - Сергій Вікторович Жадан (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: