Ворошиловград - Сергій Вікторович Жадан
На шкільних знімках Тамара завжди була оточена подружками, стояла зазвичай у центрі, взявши когось попід руку. Якщо ж стояла сама, то з незалежним виглядом, тримаючи в руках шкільні букети, портфель чи ще щось вагоме. Мала дорослий погляд, виглядала старшою, аніж була насправді, в старших класах мала сформоване тіло молодої жінки, носила прикраси, що адміністрацією, очевидно, засуджувалось, проте не заборонялось. Таміла, навпаки, виглядала невпевненою і по-дитячому недорозвиненою, навіть на світлинах, зроблених в останні роки навчання, мала на собі якісь розтягнуті светри, банти й стоптані черевики, на знімках завжди стояла збоку, в куточку, намагаючись непомітно вийти з кадру.
Далі йшли самопальні фотокартки з мутними обличчями, розмазаним волоссям і хапливими рухами. Тамара на них одягнена була в білий халат студентки медичного училища, час від часу я пізнавав будинки й краєвиди, що вихоплювались фотографом, і міг при бажанні навіть згадати, де я в цей час знаходився і чим займався. Поступово з'являлось усе більше чоловічих облич. Спочатку це були якісь безвусі петеушники в чорних коротких куртках, з касетними магнітофонами в руках, потім студенти в так само білих халатах. Згодом чоловіків ставало все більше, були вони дорослими й солідними. В світлих сорочках і чорних важких піджаках, стояли коло своїх волг, сиділи в ресторанах і пили коньяк, мали електронні годинники й барвисті краватки, сірі сталеві погляди й пошрамовані в боях кулаки. Було їх багато, і всі вони зупинялись коло Тамари, завмирали на мить, аби відбитись на плівці й залишитись у її минулому. Тамара була легка й неймовірна, мала жахливі, модні у 80-х, зачіски, носила якісь плащі й сукні, короткі, майже відсутні, спідниці й світлі босоніжки, котрі часто тримала просто в руках, стоячи на гарячому літньому асфальті. Очі мала глибокі й нахабні, посмішку — ніжну й зневажливу, тіло її проглядало крізь одяг й позбавляло розуму всіх цих викладачів і далекобійників, грабіжників і комсомольців, кооператорів і алкоголіків, що крутились довкола неї, намагаючись за будь-яку ціну потрапити в один із нею кадр.
Таміла теж час від часу з'являлась, поступово стаючи схожою на жінку, проте все одно гублячись поруч із Тамарою. Разом вони майже ніколи не фотографувались.
Скоріше за все, Таміла сама не хотіла, аби їх бачили разом, хоча всяке може бути. Таміла більше фотографувалася зі старшими — з батьками, вчителями, якимись чоловіками й жінками, котрі доводились їй незрозуміло ким. На одному знімку вона стояла в літньому, дзвінкому від сонця та зелені парку, поміж двох пишних жінок, котрі просто затисли її своїми крутими боками, так що Таміла цілком розчинялась на тлі їхніх строкатих суконь. Я приголомшено упізнав у жінках Анджелу Петровну (густе попелясте волосся вихором збите догори, пронизливий погляд, осіння обважнілість бюста) з Брунгільдою Петровною (гаряча мідь завивки зблискує проти сонця, стегна круто проступають крізь зникому матерію). На інших фотокартках траплялись і Коча з Травмованим (запекла хода молодого нальотчика й пружний торс зірки нападу), і Саша Пітон з Андрюхою Майклом Джексоном, й безліч інших знайомих, друзів, однокласників, сусідів, родичів, безкінечна валка облич і постатей, тіні з минулого, все моє життя, вся моя пам'ять.
Поміж усього цього стояла Тамара з примруженими від задоволення й здивування очима, з чорним, як чай, волоссям, без одягу в нічних хвилях, в строгому костюмі при врученні якихось нагород, у светрах і куртках на робочому місці, з парасольками, окулярами й торбинками, під час подорожей і святкувань, на весіллях та поминках.
Він з'явився ближче до кінця, посеред останніх знімків, вона була дорослою розлученою жінкою, значно привабливішою й розумнішою, аніж до заміжжя, як це зазвичай і трапляється, у неї був уже трішки втомлений погляд, трішки припухле від безсоння обличчя, дещо уповільнені рухи, легкий печальний настрій, вона ніби очікувала на його появу, ось він і з'явився. Його стало раптом надто багато в її житті. Він був із нею всюди, він заступав її собою перед камерами, мовби витісняючи її з кадру, чого раніше в неї ні з ким не було і що її, судячи з виразу обличчя, цілком влаштовувало. Складалось враження, ніби вона потребувала його участі, його захисту й присутності, ніби вона охоче поступалась йому місцем у своєму житті, сприймаючи це як належне й необхідне. Вони були весь час разом — в одному місці, в один час, в одному кадрі.
Іноді десь збоку з'являлось засмучене чимось обличчя Таміли, вона якимось чином потрапляла з ними до однієї фотокартки, сама того не бажаючи, і кожного разу виглядала при цьому печальною і засліпленою. Далі щось, очевидно, сталось, він раптом щез, незрозуміло було, чому його немає на наступних зображеннях. А потім усе загалом змазалось і перемішалось — якісь давні подруги, чиїсь старі обличчя, якісь будинки, чиїсь похорони, чужі міста, зимові краєвиди, поміж цього всього майже не було знімків Тамари, наче вона не хотіла фотографуватись, не бажала, аби хтось бачив її в ці роки. Лише насамкінець приклеєно було кілька відносно свіжих карточок, на яких зображені були Тамара з Тамілою, такі, як вони були тепер — змучені, проте гарячі, подібні одна до одної, проте несхожі поміж собою. Вони тепер трималися разом, дослівно — тримали одна одну за руку, тулились одна до одної, прискіпливо й уважно дивлячись в об'єктив, не відводячи від тебе свого погляду, переплівшись пальцями й торкаючись одна одної одягом та волоссям. Були це дивні жінки з темними очима й так само темним минулим, дивились вони лише на тебе, й бачив ти лише їх, більше нікого.
І коли вона зайшла серед ночі, коли я почув крізь сон, як вона глухо подзенькує ключами, мов святий Петро, обходячи спальні райони в пошуках праведників, і увійшла до кімнати, де я спав одягнений, не
