Ворошиловград - Сергій Вікторович Жадан

— І що Ернст? — запитав я.

— Тримається, — відповів Травмований. — Забарикадувався на подвір'ї, дістав трофейні гранати, сидить, чекає.

Ми пробуємо щось зробити, були в прокуратурі, намагались вийти на кукурудзяників, але вони морозяться — формально зачіпок немає, аеродром справді висить на держбалансі.

— Шура, — запитав я, — я ось одного зрозуміти не можу: для чого їм аеродром? Для чого їм наша заправка?

Вони що — просто хочуть все під себе підім'яти, да?

— Ну, в них своя програма розвитку регіону, — зам'явся Травмований, — замість аеродрому асфальтовий завод збудують.

— Ну, а в іншому місці вони не можуть асфальтовий завод збудувати? Там що — місце свячене, чи що?

— Гєр, — по-братньому пояснив мені Травмований, — вони його можуть побудувати, де їм захочеться. По ходу, їм захотілося побудувати його на аеродромі, розумієш?

— Розумію. І що тепер будемо робити?

— Знаєш що, — сказав він подумавши, — не треба тобі цим займатись. Розумієш? У тебе свої проблеми. Для чого тобі ще цей аеродром?

— Як для чого? А тобі він для чого?

— Ну, я тут живу, — відповів на це Травмований.

— Шур, я теж тут живу, — нагадав я йому. — Якого хуя, Шур? Ти що — не довіряєш мені?

— Та довіряю я тобі, — неохоче пояснив Травмований. — Просто знаєш, у мене погані передчуття.

— І що за передчуття?

— Здається мені, що нічого з цього не вийде.

— Ну, не вийде, так не вийде. Спробувати ж треба, правильно?

— Треба, — погодився Шура.

— Не прогинатися ж, правильно?

— Ну, правильно, — знову погодився він. — Ладно, — сказав, — не заводься. Просто я ось думаю: чому тоді, влітку, вони з'їхали?

— І чому?

— Не знаю, — відповів на це Травмований. — Не знаю.

— Ну з'їхали, й фіг із ними.

— Та все правильно, — погодився він. — Просто не факт, що і тепер з'їдуть.

— Шура, — сказав я йому. — Навіть якщо не з'їдуть — це наші спільні проблеми. Домовились?

— Домовились, — сказав Травмований повагавшись і рушив на вихід.

На порозі мене зупинила Тамара.

— Почекай, — затримала на мить, і цієї миті вистачило, аби Травмований усе зрозумів і покотився сходами вниз, лишаючи нас самих. — Ти вибач, я, мабуть, зайвого наговорила вчора.

— Все нормально, Тамаро, — спробував я її заспокоїти. — Я тобі ввечері зателефоную.

— Зателефонуй, — погодилась вона, — якщо не забудеш.

— Не забуду, — запевнив я її.

— Добре, — сказала вона, — зрештою, це не так важливо. Тут тобі пресвітер книжку передав, просив тебе уважно прочитати.

— Щось церковне?

— Не знаю, — втомлено відповіла Тамара, всунула мені до рук книжку й випхала за двері.

*

Залізна брама з чорними зорями виглядала сиротливо, пустка й занепад панували навколо, хоча під самою брамою чітко проступали свіжі сліди автівок. Павутина висла в повітрі, скріплюючи його. Було тихо й порожньо, повітря прогрівалось повільно, мов помешкання, в якому не живуть. Справа йшла до осені. За самою брамою відчувалась чиясь присутність, мов хто стояв там і сторожко визирав крізь амбразури. Травмований посигналив, проте марно — жодного руху за чорними ворітьми, жодного голосу з-поза фортечних ровів. Шура дістав мобільний.

— Алло, — почулось у слухавці глухо й недовірливо.

— Відчиняй давай, — відповів Травмований замість привітання.

Був він якийсь тихий, загалом не лише сьогодні, а останніми тижнями. Куди й поділась його постійна запеклість.

Можливо, старішає бомбардир, подумав я. Ось і тут — замість наїхати на переляканого Ернста, сидів і терпеливо чекав, доки той відчинить браму, доки впізнає нас, доки пустить.

Ернст, схоже, теж затих, замаскувався і загалом — перейшов на зимову форму одягу. Мав на собі якусь коротку обрізану шинель, а під нею — червону розтягнуту футболку.

Взутий був у високі військові черевики. В руках тримав саперну лопатку, кишені важко відтягувались чимось вибухонебезпечним, можливо, справді гранатами. Побачивши мене, втішився, сказав: дуже добре, що я тут, що має мені багато чого розповісти, що провів надзвичайно цікаву експедицію, мені, запевнив, як історику, буде цікаво, і ще багато чого збирався вивалити на мене, але тут Шура його обірвав, заявивши, що чути нічого не хоче про жодні фашистські танки і про фашизм загалом, й попросивши нас заткнутись. Ми зупинились посеред подвір'я, на потрісканому асфальті, крізь який ціле літо шалено рвалась трава, аби тепер завмерти в очікуванні холодів.

Травмований сидів на капоті свого легковика, ми стояли коло нього, збоку все це, мабуть, виглядало як приємна несподівана зустріч, усе як у старі добрі часи.

Вони мали ось-ось з'явитись. Шура уважно прислухався до траси, попросив Ернста заховати лопатку, не ганьбитись перед людьми, і загалом сказав нам мовчати й не заважати йому — мовляв, говорити буде він, наша справа, в разі чого, закидати їх гранатами. Я не відразу зрозумів, що це жарт.

Приїхали вони за півгодини, я відразу помітив, як напружився Ернст, як сторожко примовк Шура, зрозуміло було, що ніхто не знав, чого від них чекати і за чим вони сюди припхались. Спочатку під'їхав знайомий мені джип, я пригледівся, сподіваючись побачити за кермом Колю, але там сидів якийсь мужик років п'ятдесяти, коротко стрижений, ясна річ, що коротко стрижений, у теплій шкірянці і з важким поглядом. Задні дверцята джипа прочинились, звідти випав Ніколаіч. Був так само в шкірянці та чорній кепці, котра дбайливо покривала його бліду осінню голомозість. Побачивши мене, на мить завмер, мовби звіряючи внутрішню інформацію. Потому швидко опустив очі й метушливо кинувся до бехи, що м'яко сунула позаду.

Похапливо відчинив дверцята, випускаючи назовні високого сивого чоловіка в довгому темному плащі, з кейсом у руках. Застебнувши плащ на всі ґудзики, доки Ніколаіч тримав кейса, притуливши його до живота, так що здалеку видавалось, ніби тримає його зубами, як навчена вівчарка, сивий забрав кейса назад і твердо рушив у наш бік. Охорони з ними не було. Підійшовши, стримано привітались, рук не простягали. Ніколаіч, той і взагалі відводив погляд, злодійкувато зиркаючи в мій бік, бігав довкола сивого, кидав короткі репліки в бік Ернста й Травмованого, загалом виглядав збентежено й невпевнено. Я розумів, що моя поява була для нього несподіванкою, що це його й збило з хвилі, адже саме переді мною він тут вимахувався кілька місяців тому, саме мою душу намагався купити під солідні відсотки, у моїх очах намагався вивищитись і утвердитись, і тут раптом така фігня, і доводиться вилизувати цього сивого, який, на відміну від Ніколаіча, справді виглядав упевнено й розважливо і нікому нічого доводити не збирався, прийшовши за тим, що і так йому належало. Підійшов, твердо ступаючи розбитим асфальтом, недбало